“Критика” про книгу “Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки”

У вміщених у виданні свідченнях учасників Майдану гідність, надія, відчай, довіра стають ніби втіленими і вразливими, як людське тіло. Часто у книжці з’являються згадки про чесність, пов’язану з умінням зберігати єдність мислення, висловлювання і життя. Один із авторів свідчень говорить, що хотів би прожити так, аби не соромно було комусь наснитися. Такі прості і влучні слова можна прочитати ледь не на кожній сторінці видання.

Загалом книжка щира й акуратна в підході до теми. Вона не лише подає розмаїття текстів, а й створює цілісну багатоголосу оповідь. Можна було б назвати її гіпертекстом, та, мабуть, важливішим є інше означення. Після прочитання книжки вкотре усвідомлюєш, що неможливо остаточно вирівняти досвід Майдану в одну лінію. Усні оповіді учасників подій мають значення для конструювання більших наративів і усвідомлення їхньої багатозначности. Фіксація свідчень рятує подію від «закам’яніння» у неживих конструкціях, у безголосих музейних реліктах. Самовизначення відбувається через те, що ми згадуємо і забуваємо. Пригадування ж, своєю чергою, часто започатковує спілкування з іншими учасниками подій та собою, що може розпочати відлік нових суспільних процесів.

Саме цей нюанс усної пам’яті про Майдан вдалося передати укладачам видання. У структурі книжки — три частини з прологом та епілогом. Багатоголоса оповідь розгортається у хронологічній послідовності від листопада 2013-го до весни 2014 року, проте часом потік голосів змінює спрямування. Автори українсько- й російськомовних свідчень переходять від згадок про Майдан до розуміння післямайданного часу, війни та політичної ситуації в нинішній Україні. Деякі розділи повторюються в кількох частинах книжки («Голоси оборонців, голоси воїнів», «З носилками, в білих футболках з хрестами», «Кожен ніс відповідальність за своє»); інші — міцно прив’язані до хронології подій («Ми не стріляли» або «Потім була Банкова»). Така структура полегшує читання, задаючи певний ритм. Окремі свідчення є спогадами з продовженням, що тривають від початку до фіналу книжки (художника Бориса Єгіазаряна, сотника Першої сотні Майдану Олександра Абаєва, студентки медуніверситету Анни Волохової). Авторів десятка свідчень презентовано лише іменами чи псевдонімами, та більшість — іще й вказівками на статус, фах, зацікавлення. Якщо послідовно зафіксувати ці самоозначення й означення людей різного віку, рівня освіти і статків, стилю життя, з різних реґіонів України, то постане образ Майдану як феномену сучасної культури. Частина свідчень є монологами, частина — виліплюється за допомогою запитань інтерв’ю.

Одні герої детально або коротко, але влучно, розповідають про себе, згадуючи Майдан, історію власної родини, її вписаність в історію Києва чи України; другі — наголошують на розумінні любові чи дружби; треті — на миті переживання межових ситуацій і зв’язку з незнайомими людьми, четверті — на спілкуванні, втратах і здобутках. Згадки свідків про інших учасників подій, щирі слова про живих і спогади про загиблих створюють ефект живого спілкування у пригадуванні. Окремі свідчення проблематизують тезу про спогади як завершений досвід. Незавершеність проступає надто часто, проявляє і специфічно людську взаємодію згадування і забування. Відзначу акуратність укладачів у поводженні з усним мовленням: у текстах збережено індивідуальний стиль оповідей та інтонацію. Читання свідчень ставить питання про роль усної оповіді в часи розмаїття медій та про співвідношення усного і записаного. Видання є цікавим із погляду співіснування медій у тому, що переживає сучасна людина, адже і Майдан був перехрестям різних медійних досвідів. Дослідниця культурної пам’яті Алейда Асман розрізняє функціональну і накопичувальну пам’ять. Перша аксіологічно спрямована, жива, вибіркова й орієнтована на майбутнє, друга є сховищем реліктів і спогадів. Їх не протиставлено, радше йдеться про передній і задній плани, про можливості формування цінностей та орієнтирів. У виданні «Майдан. Свідчення» впритул стикаєшся із живою пам’яттю. Мабуть, тому в значній частині свідчень проступає образ майбутнього. На передній план виходить узаємозв’язок спогадів та особистої ідентичности, спогадів та історії. Зрештою, книжка пробуджує і читацьку силу пригадування.

Юлія Ємець-Доброносова, письменниця, есеїстка, кандидатка філософських наук, доцентка Національного транспортного університету (Київ). Викладає філософські дисципліни, досліджує місце різних поколінь медій у культурі. Найновіша книжка – поетична збірка «Срібло і молоко» (Київ: Фенікс, 2017).

Джерело: Критика, ч. 7–8 (2017).

Comments are disabled