Рецензія на книгу Гілеля Казовського “Культур-Ліґа: Художній Аванґард 1910 – 1920-х років”

Єврейське мистецтво між Сезаном та Пікассо

Живопис і графіка Культур-ліґи у Національному художньому музеї

Тетяна Комар

У Національному художньому музеї відкрили масштабну виставку київської Культур-ліґи — єврейської культурно-просвітницької організації, що діяла наприкінці 1910-х — на початку 1920-х років. Навіщо українські єврейські авангардисти об’єднувалися одне з одним, мріючи поріднитися з Пікассо, намагався з’ясувати “Хрещатик”.

Культур-ліґа своєю появою зобов’язана Лютневій революції. Відміна лінії осілості, ліквідація квот для іудеїв у гімназіях та університетах, дозвіл обіймати державні посади і об’єднуватися в громадські організації — для мільйонів євреїв Російської імперії це означало, що їм нарешті дозволено відпочити від власного єврейства й стати “як усі”. Євреї стрепенулися і відповіли на благодіяння в улюбленій парадоксальній манері: негайно почали створювати національні союзи.

Київська Культур-ліґа, як і десятки її близнят у інших містах, спочатку займалася питаннями суто побутовими. Коли організація остаточно сформувалася й ухвалила статут, був уже 1918 рік, і Центральна рада дозволила євреям самим опікати жертв погромів і опікуватися долею безпритульних та сиріт. Далі справа пішла з класичним єврейським розмахом: за питаннями медичними і педагогічними самі собою потяглися видавничі, бібліотечні, художні, літературні й театральні. Вже до весни 1918 року київська Культур-ліга налічувала з півдюжини секцій, а загалом за сім років існування встигла видати понад сотню книг, десятки випусків дитячого альманаху “Фройд” (“Радість”) і організувати не менше ніж двадцять масштабних художніх виставок та літературних читань.
У художню секцію Ліґи потяглася молодь. Не зовсім зелені, а ті, хто вже освоїв ази професії (деякі відвідували київську студію Олександри Екстер або пройшли курс у московському Вхутемасі). На момент вступу до Ліґи практично всі вони як художники встигли сформуватися, отож у професійному і творчому планах ця організація мало могла їм стати в нагоді. Зате психологічно і навіть ідеологічно вона виявилася незамінною — Культур-ліґа єврейським художникам була вкрай потрібна, щоб остаточно розпрощатися зі своїм єврейством.

Без сумніву, це було перше покоління єврейських художників, для яких належність до епохи означала непорівнювано більше, ніж загальний досвід відвідин хедера і читання агади. Вони відчували себе спадкоємцями Сезанна і ровесниками Пікассо, а традиція повертала їх до малювання шолом-алейхемовських типів і містечкових вулиць. Їм дуже хотілося бути різними, а для цього потрібно було востаннє об’єднатися. Просто аби хором заявити, що єврейський художник зовсім не зобов’язаний все життя малювати штетл, в якому народився.

Саме ця різниця і вражає на виставці. Виняткове задоволення усвідомлювати, що між ними насправді нічого спільного: супрематизм Єлеазара Лісицького існує незалежно від примітивістських експериментів Давида Штернберга, а робота Фалька з безтілесними колірними масами ніяк не впливає на кубістів Йосипа Чайкова і Марка Епштейна. Вульгарні вигуки — мовляв, нація багата на таланти, хоч за що береться — залишимо на совісті перших відвідувачів, тих, хто не розібрався, що й до чого. Ця талановитість і різнобічність не має нічого спільного з національним корінням, вона не виняткова, а нормальна.

Само собою, серед виставлених робіт вистачає й колоритних єврейських типів, і містечкових пейзажів. І все-таки це вже далеке від “єврейського передвижництва” в чистому вигляді (так ненависну традицію охрестили в програмному документі художників київської Культур-ліґи). Навіть там, де перед нами ребе, кравець або крива вулиця, “як” однак цікавіше, ніж “що”. Ще якихось тридцять років тому будь-яку вулицю від Одеси до Вітебська можна було намалювати однаково, а ось тепер з’ясовується, що навіть одну й ту саму Єрусалимку у Вінниці різні художники малюють по-різному: Абрам Маневич так кладе фарби, що нагадує абстрактне полотно, а Іссахар-бер Рибак кожну роботу з об’ємами перетворює на кубістичний етюд.

Що таке єврейське мистецтво серйозно — на це запитання в поколінні Культур-ліґи прозвучали, здається, лише дві відповіді. Одна мандельштамівська: розчинити власне єврейство в світовій культурі, щоб остаточно утвердитися в спорідненості з пророками і патріархами. Друга шагалівська: так врости у провінційний побут, щоб перетворити це принижене єврейство на знак світової культури. Києву пощастило — озброїти досвідом і враженнями в ті роки, коли тут діяла Культур-ліґа, йому вдалося обох.

Хрещатик, 28. 12. 2007