Рецензія на книгу Адама Міхніка “У пошуках свободи”

У пошуках Міхніка

Вахтанг Кіпіані

Дві події тижня нерозривно пов’язані між собою. До Києва приїхав Адам Міхнік, легендарний польський дисидент і незмінний головний редактор «Gazeta Wyborcza», флагмана ліберальної польської преси. Видавництво «Дух і літера» випустило українською том есеїв Адама Міхніка про історію та політику «У пошуках свободи».

Книжка присвячена трьом людям – видавцю паризького місячника «Культура» Єжи Ґедройцеві, який зіграв надзвичайну роль у виробленні польського – глибоко національного, але водночас толерантного та демократичного погляду на світ, зокрема, й на сусідів – українців, євреїв, литовців, німців, росіян. Друга присвята – товаришу по підпіллю й теж великому приятелю українців Яцеку Куроню. І, звісно, – батькові Озії Шехтерові, «який народився у Львові й непогано володів українською мовою. Він постійно повторював мені, що вважає великою помилкою своєї юності нерозуміння українського прагнення до незалежності».

Це кореспондується з останніми словами фільму «Вогнем і мечем», знятого іншим великим поляком Єжи Гофманом, – поки українці з поляками різали друг друга, вели братовбивчу війну втратили все. Передусім – свободу.

Будьмо чесними, про тексти Міхніка ми тільки чули. Вірили на слово тим, хто ще в вакуумі брежневсько-андроповського межичасся діставав пузаті підпільні книжки польських часописів. На відміну від «Трибуни люду» й «Кобєти і жице», які можна було купити в кіосках СРСР, «Виборчу» в руках тримав мало хто. Тепер, дякуючи перекладачеві Андрію Павлишину, можемо оцінити талант Міхніка-публіциста. Ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький, представляючи свого друга, назвав його «оптимістом із безжальним аналітичним поглядом».

У київських планах публіциста, крім презентації власної книжки, є й представлення книги Казімежа Мочарського «Бесіди з катом». Так вже співпало, що тільки зараз пошта принесла квітневий журнал «Новая Польша», який видається у Варшаві і безкоштовно поширюється серед тих, хто на пострадянському просторі цікавиться польською культурою. Там є й оприлюднене «Виборчою» блискуче есе Міхніка про Мочарського під назвою «З історії честі та гнилі».

Мочарський – герой антинацистського та антирадянського спротиву 1940-х. Під час слідства опинився в одній камері з генералом СС Юргеном Штроопом, який був відповідальним за знищення варшавського гетто і називав добу Гітлера «найпрекраснішою добою в історії Німеччини». Антагоністи провели в спілкуванні 255 днів. Відтак члена НСДАП повісили, а смертний вирок польському патріоту замінили 10-річним терміном.

«Цей гарний чоловік, банальний нацист, знав, хто такі вороги: вороги – це всі чужі. Поруч з євреями це ще й соціалісти, комуністи, масони, ліберали, єзуїти й «політизоване духовенство», а також гомосексуалісти, капіталісти та плутократи, нарешті «групи бунтівників», індивідуалістів і дурників, котрі не розуміють, що вірність ідеї, а ще повна концентрація, одноосібне керівництво й стовідсоткова покора є фундаментом національного існування». Хіба ця ненависть не є актуальною нині? Хіба не подібними словами виправдовують необхідність сильної руки, згортання демократії, різноманітних обмежень свободи новітні гітлерчуки?..

Внутрішньопольську ситуацію середини 40-х Міхнік називає «аспектом античної трагедії, оскільки гарного вибору в ту пору не існувало». Вести й далі збройну боротьбу означало рано чи пізно бути вбитим, частина колишніх підрозділів Армії Крайової «дегенерували» й перетворилися в банальні банди, які тероризували населення, підпілля було інфіковано неймовірною кількістю агентів комуністичної СБ. як все це схоже на тогочасні галицькі реалії! Відповідальність перед Польщею, її майбутнім вимагала інших рішень. Демократична гілка підпілля оголосила про припинення боротьби за вільну й справедливу Польщу зі зброєю в руках. Це була не зрада, а відчай.

Звісно, чимало тих, хто зголосився до «мирної праці», загинув у комуністичних катівнях. Але багато хто, відбувши польські урали й колими, повернувся. Зокрема, щоб написати таку книгу як «Бесіди з катом». І передати свій досвід, свої надії таким як Міхнік, Валенса, Куронь, Геремек. Саме вони, повоєнне покоління польських патріотів, рівно двадцять років тому прийшли до влади. Солідарно, з «Солідарністю».

Останній комуністичний правитель ПНР, 86-річний генерал Войцех Ярузельський нещодавно в тижневику «Polityka» зізнався, що нинішня Польща «сьогодні така, якою повинна бути, а найголовніше – що вона включена в інтегровану європейську політико-економічну систему». До речі, інтернований комуністами до концтабору Міхнік нині захищає від націонал-радикалів людину, яка запровадила військовий стан, загнала в глибоке підпілля вільну пресу. Бо альтернативою, як потім з’ясувалося, була пряма радянська окупація за зразком Праги-68. Все пам’ятаємо, але пробачаємо. Так, пане Адаме?

Лівий берег, 29. 05. 2009