Стаття Гілеля Казовського “Феномен Культур-Ліґи”

Феномен «Культур-Ліги»

Гілель Казовський

У своїх мемуарах Авром Ґоломб (1888–1982), один із найпомітніших діячів єврейської освіти першої половини ХХ ст.. й оригінальний національний мислитель, який у 1917–1921 рр. мешкав у Києві, згадує прецікавий епізод. Подія, яку він описує, відбулася в січні 1918 року, коли в Києві почався більшовицький заколот і частини Червоної Армії почали артилерійський обстріл української столиці: «Пригадую: дощового дня, коли на вулицях уже лунали постріли, я біг, пригнувшись, Кузнечною до єврейської студентської кухні. Мені назустріч, знизу, підіймається Зеліє Меламед (помер на самоті в Нью-Йорку) і гукає здалеку: “Є! Готово!”. У нього в кишені лежав статут «Культур-Ліги». Ця новина викликала в Ґоломба таку радість, що він, як і Меламед, випростався, забувши про обережність і не зважаючи на посвист куль і гуркіт канонади. Заснування «Культур-Ліги» означало для них початок нової ери в єврейській історії та національній культурі. І сила цього почуття не ослабла в пам’яті Ґоломба й кілька десятиліть по тому.

Щоб повніше оцінити слушність цього твердження, варто звернутися до свідчення ще одного діяльного учасника «Культур-Ліги», видатного єврейського поета Переца Маркіша (1895–1952). 1920 року він залишив Київ, де на той час уже утвердилася радянська влада, і, проживши близько року у Варшаві, переїхав до Берліна. Там 1922 року Маркіш, один із визнаних лідерів їдишського літературного аванєарду, бере участь в організації «Культур-Ліги» й у виданні модерністського журналу «Халястре». У цьому часописі він, зокрема, опублікував статтю-маніфест у формі діалогу між єврейськими інтелектуалами зі Східної Європи, що зустрілися в Берліні. Один із них (alter ego автора) – поет, чиє «перо пише не чорнилом, а кров’ю, і не на папері, а по живому тілу». Це, за його словами, відбувається тоді, коли, «<…> нещасний єврейський народ і їдишська культура конають на вимерлих мовчазних вулицях містечок, коли стіну Храму охоплено полум’ям.

– Дозвольте, але що ж первосвященики? Мудреці?

– Вони виїхали до Берліна, прагнучи служити в новому єврейському храмі, створити нову їдишську культуру, розбудувати та запліднити нові терени для єврейського духу <…> і подолавши цей шлях, вони мусять розпакувати весь багаж, вивезений з російського Єгипту щоб цього разу Берлін нараз перетворився на одинокий центр єврейської культури та єврейського духу. І Берлін стане Єрусалимом тоді, коли буде споруджено Третій Храм – «Культур-Лігу!».

Отже, Маркіш порівнює себе та своїх однодумців із первосвящениками Третього Храму єврейської цивілізації, духовного храму нової єврейської культури, яким уважає «Культур-Лігу». Більшості тих, хто співпрацював з організацією в різний час, також притаманний цей пафос. Справді, «Культур-Ліга» була символом не лише найсміливіших сподівань і зухвалих амбіцій, єрандіозною, захопливою утопією, але й джерелом і рушієм видатних звершень і досягнень у різних сферах єврейської культури. Безсумнівні заслуги «Культур-Ліги» в розвитку національної освіти та створенні мережі єврейських шкіл, які відповідали високим міжнародним стандартам, у розквіті їдишської літератури й театру, видавничої справи, в залученні єврейських художників до розбудови нової національної культури, що стало потужним імпульсом для їхньої творчості. Водночас «Культур-Ліга» стала сумним прикладом парадоксів історичної пам’яті загалом і єврейської пам’яті зокрема: сьогодні, попри значну роль, яку «Культур-Ліга» відіграла в розвитку єврейської культури, її практично забули. Лише нещодавно почали вивчати та реконструювати історію організації.

 Історія

«Культур-Ліга» (їдиш Kultur-Lige; в українсько- та російськомовних документах – Єврейська культурна Ліга, Лига еврейской культуры) – назва, що поєднувала кілька громадсько-культурних організацій, які існували в 1920–1930-ті роки у Східній Європі, а також деяких країнах Західної Європи й Америки.

«Культур-Лігу» було засновано в Києві за доби Центральної Ради, на початку 1918 року, з метою сприяння розвиткові всіх сфер тогочасної їдишської культури (освіти, літератури, театру, образотворчого мистецтва й музики) й завдяки підтримці Міністерства єврейських справ та коаліції єврейських соціалістичних антисіоністських партій (Бунду, Фарейнієте, Поалей-Ціону та Фолкспартей). Участь єврейських політичних організацій у створенні «Культур-Ліги» не випадкова. Вже в її назві міститься вказівка на принцип діяльності: «ліга» означає консолідацію, об’єднання всіх сил (окремих діячів, суспільних рухів і політичних партій) для вирішення спільних завдань і досягнення спільних цілей.

У квітні 1918 року відбулися установчі збори «Культур-Ліги», на яких було започатковано керівні органи – Центральний комітет і Виконавче бюро. Крім письменників та митців – Давида Бергельсона (1884–1952), Нахмана Майзиля (1887–1966), Єгезкеля Добрушина (1883–1953) та ін. – сюди увійшли майже всі очільники партій, що заснували «Культур-Лігу»: Вольф Ляцький-Бартольді (1881–1940) від Фолкспартей, Мойше Литваков (1875–1939?) від Фарейнігте, Зрубавел (псевдонім Якова Віткіна; 1886–1967) від лівої Поалей-Ціон та ін. Головою Виконавчого бюро обрали першого міністра єврейських справ в уряді Центральної Ради Мойше Зільберфарба (1876–1934), представника Фарейнігте.

У перші кілька місяців свого існування «Культур-Ліга» обмежувалася діяльністью в сфері єврейської культури й фактично була допомоміжним органом Міністерства єврейських справ у тих її царинах, яким воно, з різних причин, не могло приділяти достатньо сил і уваги. За Гетьманату (квітень–листопад 1918 року) «Культур-Ліга» успадкувала не тільки фінансові активи зліквідованого новою владою міністерства та створених ним культурних учреждений, але й багато його функцій і, фактично, перебрало на себе роль органу єврейської автономії в Україні. Її підтримали найбільші єврейські культурні організації та профспілки, котрі повністю сформували деякі з центральних підрозділів «Культур-Ліги» – «секції». Так, Українська демократична спілка єврейських учителів (їдишських) увійшла в організацію як її Шкільна секція, Всеросійська спілка єврейських артистів та хористів утворила Театральну секцію, а Товариство охорони здоров’я єврейського населення й Спілка єврейських фребелісток – Секцію дошкільного виховання. Були в структурі «Культур-Ліги» й інші секції: Художня, Музична, Літературна, Видавнича, Бібліотечна та Позашкільної освіти (для дорослих). На додачу до перелічених секцій «Культур-Ліга» створила також у Києві Центральну книгарню з бібліотечним колектором і Народний єврейський університет, студії в якому розпочалися восени 1918 року.

«Культур-Ліга» сконсолідувала майже всіх скількісь помітних діячів їдишської культури, єврейських науковців, політиків та митців, які перебували тоді в Україні. Так, до роботи Художньої секції долучилися більшість єврейських митців Києва – Марк Епштейн, Борис Аронсон, Соломон Нікрітін, Олександр Тишлер, Абрам Маневич, Ісахар-Бер Рибак, Ісак Рабинович, Ісаак Рабичев, а також ті, хто приїхали сюди з різних місць – Иосип Чайков, Сара Шор, Поліна Хентова, Еліезер Лисицький і Марк Шейхель. При секції було створено художню студію для дітей і дорослих і розпочато підготування до відкриття єврейського музею. Літературну секцію утворили учасники т. зв. Київської групи – літератори-модерністи, які писали їдишем: Добрушин, Бергельсон, Дер Ністер (псевдонім Пінхаса Кагановича; 1884–1950?), Давид Гофштейн (1889–1952), Перец Маркіш, Лейб Квітко (1890–1952), Нахман Майзиль і критик Бал-Махшовес (псевлонім Ісроеля Ісидора Ельяшева; 1873–1924). Театральну секцію очолив талановитий режисер і драматург Єгуда Лейб Баумволь (1892–1920). У Видавничій секції працювали знані єврейські філологи Нохум Штиф (1879–1934) і Зеліє Калманович (1885–1944). Діяльністю Шкільної секції керували визначні теоретики й практики тогочасної педагогіки Хаїм Шлойме Каздан (1883–1978) і Авром Ґоломб. Діяльними співробітниками Музичної секії були музикознавець, збирач і дослідник єврейського фольклору Мойсей Береговський (1892–1961) і композитор Михайло (Мойше) Мільнер (1886–1953).

Завдяки залученню найпомітніших і найактивніших діячів культури «Культур-Ліга» змогла розгорнути єрандіозну роботу й уже до літа 1918 року здобула провідне становище в єврейському громадському й культурному життю. В цей час відділення «Культур-Ліги» було створено майже в ста містах і містечках України, де керували школами, відкрили дитячі сади, вечірні курси для дорослих і бібліотеки, зорганізували драматичні студії та музичні гуртки. Лишень у Києві під егідою й коштом «Культур-Ліги» було відкрито Зразкову єврейську гімназію, де викладали їдишем, семінарію для підготування єврейських учителів та курси для навчання виховательок єврейських дитячих садочків (фребелісток). Вага й роль організації виявилися й у тому, что її представники сформували Департамент народної освіти в Міністерстві єврейських справ, відновленому в період короткого перебування Директорії в Києві (листопад 1918 року – січень 1919 року).

Наприкінці 1918 року – на початку 1919 року за зразком української «Культур-Ліги» з’явилися однойменні организації й за межами України: в Петрограді, Криму, Мінську (за підтримки Естері Фрумкіної), Гродні, Вільні (за участі С. Ан-ського, одним із керівників став знаний журналіст, історик єврейської літератури Залман Рейзен) і Білостоку. Певний час нові організації формально вважалися філіями центральної київської «Культур-Ліги», але досить швидко здобули самостійність. Наприкінці 1919 року «Культур-Лігу» було створено в Москві, Ростові-на-Дону й Делакосхідній Радянській Республіці (Читі й Іркутську), а також у Харбіні.

Однак саме українська «Культур-Ліга» до середини 1920 року за масштабом і розмаїттям діяльності була найбільшою серед подібних організацій, що працювали деінде. До серпня 1920 року вона мала підтримку з боку радянської влади, яка, не довірячи єврейських комуністам і не допускаючи їх на відповідальні посади в своїх установах, спиралася на «Культур-Лігу» в культурній роботі серед єврейського населення. Представники «Культур-Ліги» сформували майже всі єврейські культурні інституції, що їх створив новий режим, і керували їхньою працею. Водночас «Культур-Лізі» вдалося зберегти певну незалежність: вона залишалася самостійною організацією, провадячи власну діяльність, яку щедро субсидували з державного бюджету. «Культур-Ліга» видавала їдишські журнали: педагогічний (під егідою Шкільної секції) «Шул ун лебн», де викладалися новаторські ідеї й теорії, які багато в чому випередили розвиток сучасної педагогіки, і критико-бібліографічний (під егідою Видавничої та Літературної секцій) «Біхер-велт», котрий значно підвищив рівень єврейського книгознавства й бібліографії. Крім того, «Культур-Ліга» відкрила в Києві Єврейську музичну школу, одним із керівників якої став Береговський. На початку 1920 року було засновано однойменне видавництво, яке випускало широкий асортимент їдишських книжок. У цей час «Культур-Ліга» майже цілком відновила свої установи (школи, дитячі садочки, бібліотеки тощо) поза Києвом, котрі постраждали або навіть були знищені під час погромів, і таким чином розгорнула розмаїту культурно-освітню роботу на провінції.

Навесні 1920 року в Києві було відкрито першу виставку Художньої секції «Культур-Ліги», що стала важливою подією культурного життя столиці. Виставку відвідали кілька тисяч людей; на ній відбувалися диспути за участі художників та літераторів, виголошувалися доповіді про сучасне єврейське мистецтво й культуру.

Від другої половини 1920 року Євсекція КП(б)У, що в цей час зміцнила свої позиції, посилила кампанію дискредитації «Культур-Ліги» і витіснення з її керівництва некомуністичної більшості, прагнучи встановити контроль над організацією. Як наслідок, за угодою з українським партійним і державним керівництвом у грудні того ж року «Культур-Лігу» примусово «комунізували»: її Центральний комітет розпустили, створивши натомість Оргбюро, що майже цілком складалося з комуністів. Більшість освітніх закладів, що належали «Культур-Лізі», націоналізували й передали у ведення Єввідділу Наркомосу. На провінції цей процес відбувався повільніше, ніж у Києві, однак на 1922 рік відділення «Культур-Ліги» майже повсюдно перетворилися на придаток до тих радянських бюрократичних органів, якими керували єврейські комуністи. Багато з провінційних відділень закрили, їхнє майно сконфіскували, а деякі закладі, що до того їй належали, залишилися лише в Києві. Загалом, діяльність «Культур-Ліги» в Україні на той час призупинилася й обмежувалася нереєулярними культурними заходами в Києві. Видавництво реорганізували на акціонерне товариство, в якому сама «Культур-Ліга» зберегла лише назву і незначну частину акцій.

За таких умов багато діячів єврейської культури, які співпрацювали з «Культур-Лігою», залишили Київ. Зокрема, до Москви переїхали більшість митців – учасників Художньої секції, майже цілком відновивши її при місцевій «Культур-Лізі». Окрім киян, до неї увійшли також Марк Шагал, Роберт Фальк, Натан Альтман, Давид Штеренберг і Александр Лабас. 1922 року в Москві відбулася виставка Альтмана, Шагала і Штеренберга, влаштована «Культур-Лігою». Разом із виданням їдишського літературно-художнього журналу «Штром» (у 1922–1924 рр. вийшло шість номерів у п’яти зошитах), «виставка трьох» стала останнім заходом московської «Культур-Ліги».

Не кращим був стан «Культур-Ліги» й в інших радянських республіках: відділення у Мінську, Вітебську і Гомелі, що існували раніше або були відкриті 1922 року, фактично не діяли і згодом закрилися. Формально «Культур-Ліга» існувала до 1924 року, будучи членом Єврейського громадського комітету – організації, створеної радянським урядом для контролю і розподілу коштів Джойнту. Після розпуску комітету останні заклади «Культур-Ліги» в Києві (Єврейська художньо-промислова школа, створена на основі художньої студії «Культур-Ліги», й музична школа) підпорядкували Наркомосові. Відомостей про діяльність «Культур-Ліги» в СРСР після 1924 року немає. Однойменне видавництво було закрито 1931 року.

Спроби створити «Культур-Лігу» в Польщі було зроблено 1921 року, після переїзду до Варшави деяких членів зліквідованого київського Центрального комітету. Вони спирались на вже наявні відділення організації у східних областях Польщі – у Вільні, Гродні, Білостоку та ін., а також на підтримку партій Фарейнігте, Поалей-Ціон і Фолкспартей. Ці спроби наразилися на спротив Бунду, який претендував на монопольне керівництво цариною культури. Та все ж рішення про створення всепольської «Культур-Ліги» було ухвалено на конференції у Варшаві восени 1921 року. Тоді ж заснували нові відділення у Варшаві, Лодзі й інших містах.

Як і в Україні, діяльність польської «Культур-Ліги» охопила всі ділянки культури: при її відділеннях створювали драматичні й музичні гуртки, лекторії для дорослих і бібліотеки, влаштовували концерти класичної музики і творів єврейських композиторів. 1922 року у Варшаві зорганізували однойменне видавництво, яке згодом посіло одне з провідних місць на їдишському книжковому ринку. Було також відновлено видання критико-бібліографічного журналу «Біхер-велт», заснованого в Києві; керівники «Культур-Ліги» сприяли появі 1924 року їдишського тижневика «Літерарише блетер», що став одним із найважливіших єврейських літературно-художніх часописів. За підтримки «Культур-Ліги» було втілено сміливі театральні проекти, зокрема «Юнє театер» Мієеля Вайгерта, що значно підвищили художній рівень єврейського театру в Польщі. Помітну роль «Культур-Ліга» відігравала в розвитку їдишського шкільництва. У східних областях Польщі вона, в співпраці з місцевими єврейськими освітніми організаціями, керувала школами й гімназіями, брала активну участь у Центральній їдишській шкільній організації, де разом зі своїми прибічниками утворила міжпартійну Незалежну фракцію, істотно впливала на формування педагогічних концепцій і практичну діяльність.

Інтенсивна культурна праця за умов постійної нестачі коштів поставила польську «Культур-Лігу» на межу банкрутства. Тяжке становище погіршували криза й розкол у керівництві. Все це призвело до того, що 1925 року «Культур-Лігу» повністю підпорядкував собі Бунд, і вона почала здійснювати культурні заходи цієї партії: організовувати лекторії, народний університет культури, субсидовані відвідини єврейськими робітниками театральних вистав і концертів тощо. Керівників «Культур-Ліги» призначали з-поміж партійців, вона фактично перетворилася на «відділ культури» Бунду, проіснувавши в Польщі в такому вигляді до Другої світової війни.

У Румунії перші відділення «Культур-Ліги» з’явилися в 1919–1920 рр., переважно у Бессарабії й на Буковині. Найбільшим і найактивнішим серед них було кишеневське, керівники якого 1922 року створили об’єднану Бессарабську федерацію «Культур-Ліги». Головною сферою її діяльності була єврейська освіта – шкільна, позашкільна для дорослих і професійна. «Культур-Ліга» на Буковині з центром у Чернівцях основні свої зусилля спрямовувала на підтримку єврейських театрів і митців, видавничу працю й організацію культурно-освітніх заходів. Там було також створено Художню секцію, яку очолили Артур Кольник (1890–1979) і Соломон Лернер. За їхньої участі було здійснено низку мистецьких видань їдишем і румунською. 1931 року в Бухаресті було засновано всерумунську «Культур-Лігу», одним із провідників якої став художник Максі (псевдонім Макса Германа; 1891–1971). Проте вона не виявила помітної активності, й реальну культурну працю провадили, як і раніше, головно на провінції, в Бессарабії та на Буковині. Наприкінці 1930-х років у Румунії внаслідок її зближення з гітлерівською Німеччиною ухвалили назку антиєврейських законів і «Культур-Лігу» заборонили.

У Латвії «Культур-Лігу» було засновано 1922 року в Ризі. Тут вона стала наступницею подібної ідеологічно й структурно культурної організації «Арбетер-гейм», яка існувала в 1920–1923 рр. «Культур-Ліга» успадкувала Народний університет, спортивний клуб, видавництво, хор і симфонічний оркестр, а також театральну студію, чиї концерти й вистави були помітним явищем єврейського культурного життя латвійської столиці. Крім Риги, в усех латвійських містах зі скількісь значним єврейським населенням, були відділення «Культур-Ліги», при яких працювали клуби, бібліотеки, драматичні й музичні гуртки. Тимчасом ліворадикальна риторика й деякі акції єврейських партій і громадських організацій, які підтримували «Культур-Лігу», дратували латвійську владу. 1926 року організацію було закрито.

Виразний суспільно-політичний характер мала й «Культур-Ліга» в Литві, заснована 1920 року. Подібно до аналогічних організацій в інших місцях, вона посідала помітні позиції у сфері їдишської освіти й культури. Водночас соціалістичні антисіоністські партії та Поалей-Ціон, які створили «Культур-Лігу», надали їй функції свого об’єнанного блоку на виборах до литовського сейму. Далеко більшою мірою, ніж деінде, ці партії використовували «Культур-Лігу» як інструмент боротьби за керівництво інституціями національної автономії в республіці. Тим-то «Культур-Ліга» поступово втратила своє значення в процесі демонтажу єврейської автономії в Литві в 1922–1926 рр.

У 1920-ті рокі були спроби створити «Культур-Лігу» за межами Східної Європи. 1922 року Давид Бергельсон зорганізував «Культур-Лігу» в Берліні, яка проіснувала близько двох років як інтелектуальний клуб єврейських діячів культури, які розмовляли їдишем. Подібний характер мала й «Культур-Ліга» в Парижі, що її заснувала наприкінці 1920-х років група єврейських троцькистів. В Америці «Культур-Лігу» створив 1922 року поет Езра Корман (1888–1954), який переїхав туди з Києва. Спершу вона діяла в Нью-Йорку, а потім у Чикаго і 1926 роуу влилася до близкої за ідеологією та завданнями организації «Арбетер-ринг». 1935 року «Культур-Ліга» постала в Мексиці й Аргентині, де брала учась у розвитку їдишських шкіл і видавничих проектах.

«Культур-Ліга» була неодмінним і помітним учасником розвитку їдишської культури в усіх її географічних центрах і залишила важливй слід у різних ділянках єврейської культуры 1920–1930-х років. Видавнича діяльність сприяла тогочасному розквітові їдишської літератури. У школах, що їх створила «Культур-Ліга», практикувалися передові методи навчання, в них працювали видатні педагоги, котрі зробили неабиякий внесок до світової та єврейської педагогіки. Художні секції та виставки «Культур-Ліги» (1918, Білосток; 1920 і 1922, Київ; 1922, Москва; 1923, Рига) об’єднували чільних художників-євреїв і стимулювали їхнє зацікавлення єврейською мистецькою традицією та виявлення національних нюансів їхньої власної творчості.

Популярність і численні спроби створити «Культур-Лігу» в різних реєіонах пояснюються суспільними й культурними перспективами її ідеології, що виявилася напрочуд привабливою для різних, часто ажніяк не схожих один на одного діячів культури.

Ідеологія

Ідеологія «Культур-Ліги» є однією з версій їдишизму, яку провідники й ідеологи цієї організації називали культур-лігізмом. Їдишизм зародився наприкінці ХІХ ст. як літературний рух за визнання «прав» і соціально-культурного статусу їдишу. Потужним імпульсом в ідеологічному розвитку їдишизму стала Чернівецька конференція (30 серпня – 3 вересня 1908 р.), що проголосила їдиш «однією з національних мов» єврейського народу. Таким чином було задекларовано «рівноправ’я» й національну вагу всіх форм культурної діяльності цією мовою. Декларація ця надала їдишизмові всі атрибути однієї з національних ідеологій. Згідно з нею, існування єврейства як окремого народу можливо в галуті (діаспорі) на засаді інституту національної автономії та створення «сучасної єврейської культури» мовою їдиш. Із погляду ідеологів «Культур-Ліги», принциповим є зв’язок цієї «нової» культури з їдишем – продуктом неусвідомленої, «природної» творчості єврейського народу. Він, своєю чергою, з власної природи національний і живе «органічним» національним життям, «стихійно» творячи національні культурні цінності «народною мовою» (їдишем). Тим-то «нова єврейська культура» мусить спиратися на творчість народних мас, її творення повинно стати усвідомленим процесом під проводом націнальної інтелієенції, а конкрентно – під проводом і за планом «Культур-Ліги». Ґоломб навіть запропонував теорію «циркуляції культури»: «свідомі» національні інтелієенти на грунті народної культури створюють нові культурні цінності, які потім вертаються в народ, стають частиною його органічної творчості й їх, збагачені, знову запозичує інтелігенція. Одним із наслідків цього процесу мусило стати зміцнення єдності єврейського народу й затирання перегородок між інтелігенцією та простолюдом, завдяки спільним і єдиним для обох національній культурі й мові.

Водночас іще одним інстументом створення «нової єврейської культури» повинен стати синтез старого й нового, національного й універсального. До того ж, такий синтез мусить бути не механічним поєднанням різних елементів, але їхнє творче перевтілення в органічний сплав, де вони стають уже чимось новим і оригінальним. Таким чином «нова єврейська культура», залишаючись національною, набуває універсальний, вселюдський характер, а «єврейство перетворюється на нового члена великої спільноти світової культури», як сказано в одному з маніфестів «Культур-Ліги». Універсалізм цієї «нової єврейської культури» втілюється й у її світовому масштабі – з погляду ідеологів «Культур-Ліги», це культура всієї їдишської діаспори на величезному обширі «від Москви до Нью-Йорка й від Лондона до Йоганнесбурга». Відтак ця культурна утопі (в дослівному розумінні: «utopia» – «без місця») в парадоксальний спосіб вбирає в себе ще й «територіальний» вимір. Євреї, які розмовляють їдишем, народ, позбавлений власної країни з чіткими географічними координатами, посідають, проте, духовну территорію нової культури, «a yiddish land», чий кордон – усесвіт.

Їдишизм «Культур-Ліги» здобував собі прибічників як серед єврейських політиків, так і серед діячів культури. Пов’язаний з різними версіями автономізму, культур-лігізм був прийнятним для тих єврейських політичних партій, які прагнули побудувати єврейську автономію в діаспорі й бачили в «Культур-Лізі» конче потрібний для цього інструмент і організаційну засаду єдиного антисіоністського «культурно-політичного фронту». З другого боку, діячів їдишської культури «Культур-Ліга» приваблювала можливістю втілити ідею «сучасної єврейської культури» мовою їдиш у літературі, театрі й образотворчому мистецтві, надати їм світового, універсального значення, зберігши воднораз їхній національний єврейський характер.

Завершуючи огляд історії та ідеології «Культур-Ліги», слід зупинитися на одній напрочуд важливій обставині, обставині місця появи цього феномена. Видається, що «Культур-Лігу» було не випадково створено в Києві, й саме тоді, коли там, наче у фокусі, зійшлися невидимі магістральні лінії єврейської та української історії. Період Центральної Ради, доба «відродження нації» – один із найяскравіших моментів в історії української державності, яка у своєму сміливому русі випередила деякі напрямки світової політичної практики. Київ тоді безперечно став одним із найважливіших і динамічних центрів світової та єврейської культури (якщо навіть врахувати, що інші її традиційні центри, Вільно й Варшаву, окупували німці, й єврейське громадсько-культурне життя там занепало, а багато представників єврейської ітелігенції переїхали тоді до Києва). Небувала концентрація єврейських творчих сил у цьому культурному центрі, в Києві, створила безпрецедентну нагоду для здійснення найграндіозніших планів культурного будівництва. Поряд іх тим, саме унікальна політична ситуація в Україні, в певний момент надзвичайно сприятлива для єврейських партій, уможливила об’єднання деяких із них і утворення коаліцію, яка створила «Культур-Лігу». Як уже було сказано, це стало її наріжною організаційною засадою, за якою намагалися йти її творці й в інших місцях. Та після київської спроби цього майже ніколи не щастило досягти, й «Культур-Ліга» замість бути об’єднавчим осередком ставала жертвою партійних чвар і об’єктом політичної боротьби, що паралізувало її діяльність, як це було в Польщі й Америці. Щоправда, єдність єврейських партій, здобута в Києві, теж виявилася короткою й крихкою, але й цього короткого часу вистачило, щоб виникла потужна організація, яка змогла досягти переконливих результатів і на роки випередити напрям розвитку єврейської культури. Саме українська «Культур-Ліга» стала «взірцевою», і, можна повторити, на неї взорувалися інші однойменні організації в різних країнах. Чимало з них було створено з ініціативи або за безпосередньої участі «киян», себто діячів «Культур-Ліги» в Києві або її відділень в Україні. Відтак, феномен «Культур-Ліги», незалежно від місця її існування, належить як єврейській, так і українській історії.