Шановні пані Нелю й пані Оксано*!
Шановне товариство!
Ім’я Леся Танюка я відкрив для себе випадково, взявши у своїй Богуславській шкільній бібліотеці двотомник творів Миколи Куліша. Відкрив разом з іменем Юрія Шевельова. Тоді це були для мене лише імена авторів, чиї супровідні статті до цього видання вразили глибиною і дали відчуття якоїсь культурної висоти. Незнаної мені висоти. Тоді я ще не знав, як тісно обидва імені увійдуть у моє життя.
Це сталося завдяки родині Романа Корогодського й Оксани Ящишин. Знайомство з ними стало визначальним, бо вони ввели мене у символічне «коло друзів Юрія Шевельова», до якого належали і Лесь Танюк, і Михайлина Коцюбинська, і Євген Сверстюк, і Елеонора Соловей, і багато інших, на чиїх виступах і текстах я зростав та формував власне розуміння культури.
Саме тоді я збагнув, усупереч іншим культурним віянням, що побудова культури на розривах, поза традицією – шлях до невігластва, який не здатен відповісти на питання: «Хто я? Звідки? Куди прямую?» Лише за умови, що індивід узалежнює своє ego від культурної традиції, остання здатна виповнити його багатоголоссям і перетворити на особистість – особистість, для якої існуватиме поняття культурного авторитету. Невизнавання ж такого авторитету – це пошлість, інстинктивне бажання неосвічених знищити культуру.
Звісно, входження в культуру найчастіше супроводжується поваленням ідолів. Але ідол – це не авторитет. Ідол – те, що нав’язане зовні, те, що має притлумити волю індивіда, позбавити його права вибору й відповідальності за власний вибір, тоді як авторитет – те, що виплекане зсередини, з власної запитальності і відповідальності перед собою, суспільством, історичною пам’яттю.
Для мене самоочевидно, що ВИСОКА культура будується на потребі в авторитетах, тому кожен із нас має знайти в ній авторитетного вчителя для себе. Тяглість культури – це перехідність певної традиції від учителя до учня, коли учень бере на себе відповідальність за утривалення пам’яті про свого вчителя.
Мої вчителі – Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, а опосередковано – більшість із їхнього кола. Ці люди формували й досі формують мене своїм прикладом. Цим людям я завдячую своїми життєвими пріоритетами й до кожного з них маю почуття вдячності. Почуття вдячності, яке переростає в обов’язок і повинність свідчити про них, досліджувати їхню творчість, популяризувати їхню спадщину.
Кожен із них сам прагнув утривалити пам’ять про своїх учителів і друзів. Михайлина Коцюбинська опікувалася творами Василя Стуса, Роман Корогодський писав спогади про кілька генерацій українських митців, Євген Сверстюк упродовж багатьох років видавав культурологічний часопис «Наша віра», Лесь Танюк став самовидцем цілої епохи, адже його «Щоденники без купюр» – це свідчення про сотні людських доль. Саме він заопікувався тим, щоб архів Романа Корогодського був описаний позачергово. А це вчинок друга.
Кожен із них міг прожити інше життя, та лише той шлях, який вони пройшли, зробив із них тих, ким вони стали. І в тому велика таїна життя й велич людини – бути відповідною власному покликанню.
Усі патетичні завіряння, що культура може існувати сама по собі – порожній звук. Культура формується на самовіддачі, на внутрішній потребі свободи й відповідальності конкретного індивіда й місії, яку він на себе покладає.
Ми ще досі не сформували свій культурний архів. Не убезпечили його від загрози знищення. Не виплекали потреби збереження історичної пам’яті не для когось, а для самих себе. Ми досі не навчились шанувати свою культуру. Більшість завойовників прагнули знищити в нас потребу висоти. Можливо, звідси в українців оте кричуще невігластво у ставленні до власних культурних авторитетів.
Спадок наш не легкий. Над нами тяжіє травматична й напівзатерта пам’ять Голодомору й Голокосту, мільйонів замордованих і сотень тисяч переселених, зруйнованих храмів і спалених бібліотек, жахливих експериментів і спроб зміни національної ідентичності, і, як наслідок, – кара безпам’ятства й байдужості. Адже тих, чиїми руками нищиться культура – усвідомлено чи неусвідомлено – значно більше, ніж тих, хто готовий до її збереження. Тому кожен, хто береться за її збереження, почувається на полі бою, прагне встигнути зробити якнайбільше і не лише за себе, але й за тих, хто не встиг, кому завадили це зробити.
Я ніколи не вважав себе просвітником. Я не вірю в просвічений народ. Проте я твердо знаю, що чим більше буде тих, хто бере на себе індивідуальну відповідальність за збереження культурної спадщини й історичної пам’яті, тим більше у нашої культури шансів БУТИ.
Зараз я маю можливість щиро подякувати родині Леся Танюка, фундаторам Премії зі Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса, Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса та видавництва «Дух і Літера» та всім членам капітули Премії. Для мене висока честь отримати цю нагороду, а ще більше – велика відповідальність, тепер уже не лише перед своїми вчителями, але й перед усіма Вами, хто висловив мені таку довіру.
Дякую за увагу.
Київ, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 15 жовтня 2019 р.
* Неллі Корнієнко – директорка Центру ім. Леся Курбаса, вдова Леся Танюка; Оксана Танюк – її заступниця і донька.
