Про книгу – і довкола книг

Олег Сидор-Ґібелінда

Одна старенька бібліотекарка, аж із Лєнінки, казала мені: на інтелектуалові варто поставити хрест, коли він перестає ставити собі запитання… багато запитань. За такою логікою, мені треба тішитися непорозуміннями, які спотикали мене на шляху пізнання – і виходом з яких (див. далі неповний список) мала б стати, і стала, книга, про яку йтиметься у нашому тексті.

Так, наприкінці 90-х мене вразили рисунки Марка Епштейна, показані на виставці графіки у Національному художньому. Написав про це нарис у «Art Line», навіть добився репродукування одного із творів, та про їхнього автора дізнався небагато, якісь біографічні крихти, недостатні, аби задовольнити свою цікавість, яка тоді проклюнулася. 2001-го, в одній з галерей Єрусалима (опинився там із нагоди конференції, на яку відрядили з доброї руки Леоніда Фінберґа) мені настирно пропонували «ориґінал» Марка Шагала, ввібганий у пістряву раму, з Шагалом несумісну.

Натомість придбав – у сусідній крамниці – чесне факсиміле класика, бо в серці шось тьохнуло, щось видалося знайомим, наче Шагала зв’язують якісь нитки із українською землею, не лише з Вітебськом, Парижем та Ізраїлем. Які? на це тоді я відповіді не відшукав.

Майже десятиріччя потому відкопав на Петрівці химерну «Нєточку Незванову» 1937 року з модерністськими ілюстраціями Сари Шор, про яку з Мережі дізнався майже стільки ж, скільки раніше – про Епштейна. (Куди більше – про його однофамільця-кінорежисера, представника французького аванґарду). Тим не знітився, але назграбав велику статтю до «Антиквара», де подав розвідки і про двох інших єврейських графіків, пов’язаних із Україною.

Сара Шор. Ілюстрації до книги І. Кіпніса. «Ведмідь пролетів». Київ, 1924

Виявляється 1924 року в Києві виходив часопис «Фрейд» (насправді – «радість», у перекладі з їдиш, але звучить дуже інтриґуюче), оформлюваний Марком Епштейном – і він же доклав руку до чудового оздоблення інших видань, в яких прозирає дух неспокійної та плідної відкриттями доби. Так, з його ілюстрацій до книги Еліяґу Співака «Юність» постає тогочасний стиляґа в циліндрі, з фертикуватим ціпком у руці. Ілюстрації до іншого автора (І. Кіпніса) шумують достоту шагалівськими фантазіями.

Марк Епштейн. Книга «Зіпсоване весілля». Київ, 1924

Виявляється, самого Марка Шаґала можемо вважати на якісь чверть відсотка киянином – хоча би й заочним. Ще б пак: оформив як мінімум три «тутешні» видання – «Скорботу» Д. Гофштейна, часопис «Потік» та літературну хрестоматію. Усі три – типово «по-шагалівськи», не поступаючись творчими засадами перед прагматичністю завдання, нехай і найшляхетнішого: научання дитячого загалу. До речі, так само чинив його сучасник-співвітчизник, Олександр Тишлер, талант якого вповні проявився навіть у оформленні… обкладинки «Підручника елементарної геометрії» (виданого, втім, у Москві, де той став чільним представником гурту ОСТ, але й тут не забував про українські реалії – наприклад, при створенні циклу «Махновщина»). Моторошні містерії буття прозирають вже тут.

Виявляэться, Сара Шор ще в «київський період» виробила власну стилістику зображення, винайшла основні принципи «персонального експресіонізму», зберігши та вдосконаливши, ба, поглибивши його на кілька десятиріч вперед, що само по собі подиву гідно. Майже поруч, у сусідніх розділах, представлено двоє задерикуватих коґутів – її та Йосефа Чайкова (той намалював його для берлінського видання поезій Перетца Маркіша), і важко дійти остаточної думки: чий із коґутів безпосередніший? Особисто я віддав би перевагу шорівському – створеному для «Казок» І. Кіпніса. (Соромно, але й про цього автора дізнався лише у зв’язку з Культур-Ліґою.) До речі, а чому би «Дух і Літері» не робити репринтних версій кращих видань 20-х, ориґінали яких нам цілком не приступні?

Сьогодні дуже модно розбалакувати про мультикультуралізм. На практиці усе обмежується туманними деклараціями. (Та видання книги – це вже вчинок, вже арґумент). Багатонаціональність української культури, невід’ємною та почесною часткою якої є творчість українських євреїв, до кінця не усвідомлена, поготів – не вивчена. А є ж іще у ній частки (деякі – фраґментом, не тлом): татарська, вірменська, італійська, німецька… особливо польська.

З такої нагоди – ще один спогад: місцеві мудраґелі з волинського міста Любешів, на запитання: чому б їм не відремонтувати бароккову браму Радзивіллів у центрі їхнього міста? – легковажно пирхнули: а хай собі приїздять поляки та ремонтують, то їхня справа. Інший мудраґель пропонував, аби «луцького Айвазовського» обміняли на козацькі клейноди, що зберігаються в Ермітажі. І не картався думкою, що Айвазовський теж якимось боком належить Україні, і користатися ним, як розмінною картою, неприпустимо – навіть заради повернення клейнодів.

Споглядання альбому Культур-Ліґи полишає на душі, окрім непересічного постмистецького катарсису, і певне гнітюче враження, пов’язане з інформацією позамистецького штибу. (Неспроста ж мовить Екклезіаст: хто примножує знання, той примножує смуток… тільки як цей афоризм узгодити з моєю професійною діяльністю?).

Крихкі форми аванґардових гзимсів у більшості випадків – виняток із Сарою Шор лише підтверджує жорстке правило – не проіснували й десятиріччя. Жменька авторів еміґрувала і тим врятувала себе та свою творчість, яка не знайшла справедливої компенсації у сьогоденні, звівшись до білямузейної реконструкції – і то в кращому випадку.

З сумнівної висоти сьогоднішнього дня виразно бачиш приреченість «декоративно-національної оази», яку викохували, втілюючи в життя єврейські автори. Цілковиту аналоґію з тим убачаємо в школі Нарбута і українському авангарді 20-х, що теж щедро доклалися до книги.

Державне видавництво, дислоковане у Харкові, друкує іномовних класиків, зазвичай і декорованих аванґардово, в дусі супрематизму: Шіллера і Сервантеса, Ґюґо та Шекспіра, Едґара По та Конан-Дойля, «Калевалу» і «Негрський роман» Асанги. Сьогодні більшість цих видань є бібліографічною рідкістю – хоча, гадаю, книги з ілюстраціями Шаґала їх у цьому сенсі перевершують. – Усе-таки одна з незаперечних зірок образотворчості ХХ століття, куди там Деміену Хірсту!

Обом відродженням не судилося довге життя. Що було далі, добре знаємо. Українці постраждали першими, євреї – трохи згодом. Першим натомість дозволили дрібку етнографії, у інших забрали й те. Пам’ять спробували перекреслити у обох, та тут вже зась. Найсумніше, що владі вдалося стикнути лобами, посварити-почубити два народи, які насправді не так і ворогували навіть у найгірші часи (хоч і не збивалися на солодкаву ідилію – якої, будемо відверті, не буває навіть між кровними співвітчизниками) – а у випадку з інтеліґенцією навіть співпрацювали.

Та якщо розгортаєш останній у часі номер «Всесвіту» – і там бачиш, поряд з перекладами з австрійської, естонської, канадської, македонської – переклади Дмитра Павличка із поезії єврейської, то мимохідь виникає дуже риторичне питання: чи змінилося щось на краще?
Альбом «Книжкова графіка митців Культур-Ліґи» ще красномовніше свідчить на користь цієї гіпотези. А, може, вже й тези?

(сайт: “Форум націй”, лютий 2012)