Збірка «Євген Сверстюк — Валерія Андрієвська: Листування» вийшла друком 2019 року у видавництві «Дух і Літера», співвидавцями якого є Леонід Фінберг і Костянтин Сігов. Упорядкували — ні, духовно виносили цю збірку — Валерія Андрієвська і добрі друзі родини, Олена Голуб та Олексій Сінченко. Авторкою ґрунтовної і вдумливої передмови є Раїса Лиша — довголітня колеґа Євгена Сверстюка з редакції його газети «Наша віра». Текстологічне опрацювання блискуче виконав Олексій Сінченко, подавши до тексту численні і ретельно підготовані коментарі. Усім їм — низький поклін і подяка від вдячних читачів.
Ця книжка поповнила низку видань — цілу «сверстюкіяну», що за минулі роки побачила світ у видавництві «Кліо», яким керує Віра Соловйова. Це видавництво вже віддавна обдаровує читачів творчою спадщиною Євгена Сверстюка та інших діячів Руху опору 1960–1980-х років.
У цій спільній «сверстюкіяні» проявилася не лише вдячна пам’ять друзів Автора, а й непроминальна значущість його самого. Бо ще в день похорону, в тому посумнілому київському Будинку вчителя, було цілком очевидно, що заміни Євгенові Сверстюку не знайти. Із його «тіста» Бог не робить дублікатів…
Любов
Раїса Лиша назвала збірку листів на біблійний манір: Книгою Листування. У цьому є великий сенс, бо логічний ланцюжок тут виразний: Бог — це Любов. А книжка ця — епістолярне воплочення любові. Трепетна й чутлива пестливість двох невинних душ, силоміць розлучених сатанинською системою. Зігрівши одна одну, вони сходяться в епіцентрі їхньої любові — душі їхньої неповторної донечки.
Є щось викличне й закономірне водночас, що високу приватну епістолярію врешті-решт оприлюднено. Викличне, бо лист — це завжди інтимність, а в таборі для в’язня листи — найсокровенніше таїнство. Так і Євген Сверстюк шукав утаємничення (це в тих бараках, де кожен як на долоні!) і, як підпільник-радист у час Другої світової, потаємно настроював свій душевний «приймач» на певну хвилю і виходив на зв’язок: «Треба ж так — лише 15 вільних хвилин до 8:15 ранку я можу писати. Решта — не та хвиля».
А на тому кінці невидимого «дроту» інший «радист» ловить ту саму хвилю. «Ось і твій лист нарешті, — пише Валерія. — Для мене це — як ін’єкція живої води. Останній тиждень я вже зовсім було заснула, як риба на сухому, а тут вже знову стало цікавіше жити, я розправляю плавники і пробую бити хвостом».
Проте є в оприлюдненні високого листування і своя виправданість. Бо відходить людина у вічність, минає певний час, і ти переконуєшся, що, кажучи дружині: «Вони ж [листи. — М. М.] мають сенс лише для Тебе», — Євген Сверстюк усе-таки помилився: таке високе листування має сенс не лише для адресатки, а й для всіх нас.
Біль примусової розлуки викрешував особливі слова й возносив душу на небачені висоти. Щоб цей висновок не прозвучав банально, подам лише три приклади отих табірних зізнань у любові, що їх написали тодішні українські політв’язні — «душі, що вміли випромінювати» (Зеновій Красівський):
(Євген Сверстюк до дружини Валерії) Приходитиму у снах сам собою, з повагою до Твоєї високої, світлої істоти, з острахом, щоб не ранити, не внести дисгармонію, з завжди новою радістю, що в мареннях про рідну душу натрапив на Тебе, з сумом, що не зумів оберегти від травлі і пронести на руках.
Є люди з печаттю справжності. Як Ти — найсправжніша з привидів мого життя.
(Зеновій Красівський про дружину Олену Антонів) Олена задоволена моїм виглядом, моїм станом здоров’я й настроями. А я дивлюся на неї трохи завороженими очима і з непевним почуттям вини. Я прийшов до неї, і мій вітер повідчиняв усі вікна і двері її життя. Я прийшов зі своїми тягарями і поскладав їх під її порогами. Я прийшов, пройшов і полишив за собою запах смаленого.
(Валерій Марченко до матері Ніни Михайлівни) Я часто гнав від себе думки про те — як ти мене любиш? Що я значу в твоєму житті? бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти.
Звідки беруться всі оці високі слова? Як на мене, це стається лише тоді, коли невинна, але жертовна душа черкається об колючий дріт. Тоді самі Небеса роблять її спроможною до цієї мови любові. Бо ж саме тоді стається обіцяне: «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:10).
Жертва
Слово «жертва» у прикладанні до цих двох рідних душ — Євгена і Валерії — стосується начебто передусім його, на той час політв’язня. Бо саме його «потяг дні і ночі божевільно летить на Схід». Бо саме йому передусім треба було «звикати потроху до конфронтацій з фатумом — на цій грані холоду також можна жити, коли маєш запас любові і спокійний погляд» (з листа Сверстюка до Стуса).
Проте наскільки оте «передусім його жертва» несправедливе щодо його дружини та матері! Бо всі вони — дружини, матері, сестри чи діти політв’язнів — страждали не менше, якщо не більше. Коли до моєї Матері доходила вістка про моє голодування у таборі, вона просто не могла їсти. Сама думка, що її син голодує, паралізувала її горло.
Тому ледь не кожен політв’язень у своїх листах чи спогадах формулював — кожен по-своєму — ту саму думку, що її знаходимо у Євгена Сверстюка: «Я ж завжди розумів, що там все складніше, клопітніше, важче, ніж в моїх умовах, де час завжди знайдеться, аби тільки злагодити з собою».
Цю другу правду про рівноцінність страждань родин політв’язнів я відразу впізнаю у таких рядках Валерії, Євгена та його мами:
Цілий рік була тілом у стані вільного падіння, а тут раптом зачепилася за якийсь сухий сук, та й вишу. Не знаю, як надовго (Валерія).
І якщо в собачому холоді електрички я була мужньою людиною, бо всі мої почуття просто змерзлися, то тут мене взяв такий сум, і такий жаль, і такий плач… Мабуть, це було те, що зветься «повнота існування» (Валерія після табірного побачення з Євгеном).
Знаєш, Лянко, якого страшного листа написала мені моя мама? Зовні нічого — навіть сама дивується, що здорова. Але пише такі слова: «Як день, так ніч — мені одне в голові. Бувають такі дні, що я вийду на поле за коровами, то корови постають і дивляться на мене». Наче уламок розбитої сонати Бетховена… (Євген до дружини, яку називав Ляною, Ліляною)
Мені все сняться ваші прізвища на куртках. І раптом я згадала: так само ходять вчені на міжнародних симпозіумах. І у мене ж десь є значок з моїм прізвищем. Щоб можна було звертатись до людини індивідуально і поштиво, не зачіпаючи інших, то мені й полегшало (Валерія).
Слів «родич ворога народу» тоді вже не вимовляли, бо ж «культ особи Сталіна» було ніби офіційно засуджено, але їх твердо мали собі на умі. Тих родичів, які мали нещастя працювати на посадах, прирівнюваних до «ідеологічного фронту», у більшості випадків одразу звільняли. Інші ж зазнавали всіляких переслідувань, дисциплінарних причіпок, прицільного контролю. І про все це не можна було писати відверто й правдиво, бо ж листа негайно конфіскували би «за клевету на советскую действительность».
Тут і рятувала езопівська мова, як-от у цьому випадку Валерію: «У нас в інституті шальки терезів щось знову розгойдалися, і знову твоя “Стрекоза” висить на ниточці і тріпоче, як овечий хвіст». І на Уралі Євгенові відразу ставало зрозуміло: під тиском КҐБ Валерії знову погрожують звільненням.
Отож маємо тут дві грані однієї й тієї ж жертви. Тому й мучилися політв’язні докорами сумління, як-от Валерій Марченко у вище процитованому листі до матері. Дилема справді непроста: з одного боку, ти маєш іти за голосом сумління і свідчити про правду, бо такий твій громадянський обов’язок та обов’язок перед Богом; із другого боку, ти стаєш причиною страждань твоїх найдорожчих, які силою обставин змушені пити з тобою келих твоєї жертви.
Проте більшість родичів моїх табірних побратимів — Валерія Андрієвська, Раїса Руденко, Віра Лісова, Галина Дідківська, Іра Глузман, Ніна Марченко, Надія Лук’яненко, Світлана Кириченко й багато інших, зокрема й моя Мати, сестра Надійка та дружина Люба — відразу запротестували би, побачивши оте слово «змушені». Бо так чи так вони самі захотіли не зректися своїх страждальців, як цього домагався КҐБ, бути духовно поруч із ними та зігріти їх своїми душами. А тому йшли тими ж «дорогами болю» і часто також ставали побратимами і борцями.
Розгадку цього феномена родинного побратимства знайшла у листі до Євгена його дружина Валерія Андрієвська, яка заперечила слово «самозречення», коли йшлося про самовіддану дружину Достоєвського: «Я не люблю слово самозречення. Те, що ти хочеш сказати, зараз треба називати іншим словом… Ця жінка, безумовно, знайшла себе, а не зреклася».
Ось у цьому й розгадка: усі ті вірні дружини чи матері знайшли себе у своїй вірності любові та служінні правді. Шлях їхніх найдорожчих став їхнім шляхом. Тому хоч на землі більше слави дістається тим, кого вони оберігали своєю любов’ю, на Небі ж слави в очах Бога буде відміряно більше тому, хто більше любив.
Талант
Є ще одна несправедливість, яка стосується Валерії: вся слава талановитого літератора припала Євгенові Сверстюку. І справді, мені в таборі аж подих перехоплювало від отого дивовижного вміння п. Євгена знайти точне слово: що називається, «ні додати, ні відняти». Це був вірний Речник Логосу, що пізнав душу Слова.
Утім, як засвідчує ця збірка листування, часом п. Євген перебирав мірку й нанизував такі словесні конструкції, що в голові аж паморочилося. Такі собі «фортеп’янні етюди» для вправляння виконавської майстерности. Тоді йому самому ставало смішно, і він знову знаходив точні слова, щоб поіронізувати із себе: «Прийми це за зразок абстрактної прози, що шкутильгає на милицях вченослів’я».
Валерія завжди трималася наче в тіні, щиро втішаючись славою чоловіка. Проте ця книжка стала для мене несподіваним відкриттям, і, сподіваюся, стане ним не лише для мене одного: Валерія Андрієвська блискуче володіла образним словом. Приклади цього можна нанизувати безконечно — згодом ми це побачимо в підзаголовку «Виховання», коли вона талановито описуватиме пригоди їхньої доньки Віруні. Тепер лише декілька перших-ліпших прикладів:
Бачу «віщі сни»: в той день, як тебе відправили, снилось, що ти забіг додому по дорозі до поїзда. На хвилинку, таємно, весь в якихось кривавих бинтах. Мабуть, це просто ті передбачення, які є у тварин, у комах і навіть у якоїсь цибулі, котра знає, чи сувора буде зима і скільки кожушків треба одягти.
Але все змінюється на гірше, і саме в тому місці, де починаємося ми.
Приснися, будь ласка, якось гарно.
Зрозуміло, що літературний критик Євген Сверстюк не міг цього таланту не зауважити, тому якось і виніс свій вердикт: «Знаєш, Лілянко, що літературний хист у Тебе не менший, ніж художній, і часом Ти досягаєш такої прозоро-експресивної форми, що межує з кращими зразками прозового жанру».
Отож їхнє листування — це натхненне спілкування двох майстрів слова. Тому так і любо стежити за їхнім талановитим словесним фехтуванням:
Здається, я досяг своєї мети: я написав уже таке просте, що Тобі неодмінно захочеться, щоб лист був коротким… (Євген)
До речі, тату, ти забув написати щось для свого сина. Поки що просто попереджую, а далі вже візьмуся і до вух (Валерія).
Виховання
Центральною героїнею цього листування є донечка Валерії та Євгена — Віруня (Мачинка, Мачок). Із її висловлювань можна було би скласти окрему збірочку дитячих афоризмів і неологізмів: «На півня Віруня каже “дурень”, а на качку — “дурниця”» або «Як щось не так, одразу: “Піду в другу кімнату, ти мене будеш кликати, а я не прийду! Ні крапельки не прийду, ні крапелиночки!”».
Материнські описи доньчиних пригод є чи не наймилішою і найталановитішою частиною цього листування. Можна лише уявити, як умлівало серце татуся-Жені, коли він читав їх у своєму уральському баракові:
Купання ввечері було найприємнішим за день актом, бо Віруня, під враженням розповіді про Омелька (хлопець, що ніколи не миється, у нього злиплися очі, ніс і вуха, він нічого не бачить і не чує, а кігті такі, що він не може взутись, ходить вічно босий і шкребе по землі і т. п.), просто рвалася під ножиці і в воду.
За допомогою стільця Віруня вже опанувала майже всі висоти в нашому домі (відсуває скло, тягне книжки, дістає абсолютно все). На цей раз прийшла черга моєї парфумерії. Спочатку був цілком вичавлений і розмазаний по обличчю, голові і руках мій новісінький крем. Був невеличкий скандальчик, і ми вирішили, що дівчина зробила всі необхідні висновки. Проте через півгодини ми застукали її на тому, що вона енергійно вкривала пудрою (дуже професійно — не раз уважно спостерігала, як це робиться) попередньо помазане перламутровою помадою для губ обличчя. Наш лемент не справив жодного враження. Операція відчайдушно продовжувалась доти, доки мама не взялася до грубих фізичних засобів.
Як фаховий психолінґвіст Валерія Андрієвська відразу сформулювала чоловікові своє жартівливе виховне кредо: «Ти не знаєш, а я знаю, як виглядає ідеальна система виховання: я виховую тебе, ти виховуєш Мачка, разом ви виховуєте (зрідка) мене». Трикутник взаємопомічної любові…
Обоє чудувалися, наскільки виразно в їхній донечці проявилися батьківські й материнські гени:
Пам’ятаю, що в шкільному віці, а може й в дошкільному, я відмовлявся їсти, коли вгощали родичі — це була проблема запросити мене за стіл, навіть коли був голоден. Взагалі заходив тільки туди, де був бажаним гостем і де дорослі виявляли поштивість і увагу. Звичайно, все це Мачок продемонструє Тобі у найвиразнішій формі… (Євген)
Особливо розчулило мене в чудовому 13 листі… зізнання вченої і вродливої мами в тому, що аж тепер вона зрозуміла, «яка то складна істота жінка» — в особі своєї 3-річної дочки! Це варте цілого роману… (Євген)
Мабуть, мені судилося по другому туру перекуштувати всі твої вирази [у висловлюваннях доньки. — М. М.]. Невже і це визначення вже було в генотипі? (Валерія)
Табір
Та повернімося до нашого політв’язня, якого на той час знову повернули у табір ВС-389/36 у Кучино Пермської области. Мені особливо цікаво було читати його листи, написані після 11 липня 1978 року, коли я сам приєднався до тамтешнього ґрона політзеків. Читаючи, я відразу відчув коротке замикання спогадів:
(Євген Сверстюк у листі до Валерії) Виходить, поки ви збирали камінці та стрибали в автобусі, мене хлопці пригостили смаженими грибами і я встиг зробити півнорми.
(Із моїх спогадів) Запросили до незвичної трапези, приготованої моїми новими друзями, — до смажених грибів. Почувши це, я не міг вийти з дива: які ж це гриби у концтаборі?! Хлопці спершу загадково усміхалися, а тоді показали мені на подвір’ї кволі «дари природи», які, звичайно ж, належали до підцарства Fungi, але їстівними назвати їх було неможливо. На мій переляк хлопці пояснили, що вони ці гриби спершу двічі виварюють, а тоді ще й добре висмажують. Відмовитись від частування я не міг, але в голові таки крутився неспокій, чи не стане мій перший табірний день днем останнім.
На той час п. Євген уже докінчував свій семилітній термін, а це означає, що був він спокійний і врівноважений — бо досвідчений. Це проявлялося і у спілкуванні, і в миті покарань:
Як почуваю себе? Скрізь є гарні і добрі люди. А зі спокійним і чистим сумлінням мені скрізь буде добре.
Підписався я під актом про повернення посилки з холодним спокоєм диспетчера: я легко відмовляюсь від розкошів.
Після виходу в зону я відразу ж включився у низку протестних акцій, незмінним учасником яких, звичайно ж, був Євген Сверстюк. А наприкінці серпня нас із п. Євгеном поєднав один незвичний бунт, про який я також згадую у своїх спогадах:
Нам, мешканцям житлового бараку 1-го загону, оголосили, що у зв’язку з його ремонтом ми мусимо перебратися до бараку 2-го загону, де спатимемо на двох’ярусних нарах. Близько десяти політв’язнів (включно зі мною) переселитися відмовились, мотивуючи це тим, що адміністрація намагається погіршити наші житлові умови. Почалася тривала боротьба, під час якої нам відключали опалення і світло, виймали вікна (у вересні на Уралі вже досить холодно), виносили наші речі під часнашого перебування в робочій зоні. Ясна річ, позбавили нас усіх ларків, посилок та побачень. А потім 25 жовтня головних бунтарів — Євгена Сверстюка, Олексія Сафронова і мене — покарали 15 добами ШІЗО, для чого нас утрьох вивезли на 35-ту зону.
Мені досі в очах стоїть маєстатична постать п. Євгена, який із незворушним спокоєм сидить при відкритому вікні та щось «ворожить» зі своїми паперами. Так само незворушно їде він зі мною в автозаку на відбуття 15 діб ШІЗО, під час яких писати листи, звичайно ж, «нє положено». Згодом у нього вдома Валерія отримає лист із лаконічним записом: «Я мусив вичекати довгу паузу, щоб осіли скаламучені суперечності».
Читаючи листування подружжя Сверстюків, натрапив я на ще один перегук спогадів. Але спершу треба описати, де Євген священнодіяв зі своїми листами. Була в нашому баракові окрема кімната-читальня, яку чи не сам Сверстюк іронічно назвав «лєнінською кімнатою». Вчащала до цієї кімнати й улюблениця всіх зеків — кішка Мері. Їй і присвячено Євгенову оду:
Але ось з розмаху скочив мені зі стільця на плече руденький котик і пробує залізти під бушлат, щоб погрітись. Якщо я його прийму — зникне й те примарне мереживо реальності, що висне в свідомості. Буде лише муркіт «буття в собі». Отже, руденький з сивою кицькою Мері, яка стала йому зразковою мачухою і відшила своє власне котеня, посідали на табуретку, лижуть одне одного і, притулившись, гріють одне одного.
У підцензурному листі п. Євген не міг розповісти Валерії, за що так полюбили кішку Мері всі політзеки. Згодом у своїх спогадах я розкриваю цей секрет:
Проте найбільша заслуга у створенні «Хроники текущих событий» на 36-й зоні належала… кішці Мері. Вона була ідеальним вартовим. На «службу» з’являлася вранці й облюбувала собі ту саму «ленінську кімнату», в якій у вільний час чаклували табірні хронікери. Її спроможність «унюхати» мента була неймовірною. Не знаю, які сили тут діяли, але як тільки черговий наглядач виходив зі своєї «дєжурки» (метрів за 30–40 від нас), наша кішка відразу починала нервувати. Хоч перед тим вона була абсолютно спокійна, сиділа собі або лежала, згорнувшись у клубочок, і дрімала. Отож її неспокій був для нас сигналом: звідкись вийшов мент, а тому писанину треба негайно ховати. На жаль, потім Мері невідомо куди зникла.
Зі згаданою «лєнінською кімнатою» пов’язано ще один спогад про Євгена Сверстюка. Як добре відомо його друзям, почерк у нього був жахливий, — хай би на ньому тренувалися єгиптологи в розшифровуванні клинопису! Його листи не можна було читати — їх треба було розкодовувати. Що Валерія і робила, розкодовуючи і переписуючи кожен його лист.
Але ж листи його читали не лише рідні, а й цензори та наглядачі! Звідси й обіцяний спогад про сценку, яка повторювалася щоразу, як наглядачі заходили в «лєнінську кімнату» і брали до рук те, що написав п. Євген, щоб переконатися, чи немає там якоїсь злочинної антирадянщини. Треба було бачити їхні збаранілі обличчя, коли вони намагалися второпати смисл отих несамовитих кривульок!
Проте ще виразнішим і кумеднішим був вираз обличчя самого п. Євгена — оті кутики вуст, легко вигнуті в іронічній посмішці, та іскринка гумору й насолоди, яка виблискувала в його очах. Ні, даремно Валерія благала чоловіка: «Пиши мені багато, і щоб розбірливо — щоб всім легко читалось і пропускалось». У мене було таке враження, що Євген навмисно спотворював свій і без того нечитабельний почерк, щоб насолодитися мукою своїх карателів. Це й була його «помста».
Судження
Окрема тема — розсипи філософських думок і суджень Євгена Сверстюка, якими всіяно його листування. Їх не можна лише пробігати очима — над ними треба застановитися, замислитися, а тоді — ними насолодитися.
Ось, для прикладу, два пасажі, присвячені природі розуму:
Розум — це неодмінно шляхетні цілі і усвідомлення меж, поза якими — головне, і воно недосяжне розумові. Інакше — який же розум? Розумування…
Це дуже повчальна картина: «розум чогось важить лише на службі у серця» (Сент-Екз[юпері]). Розум перетворюється на свою протилежність на службі голої користі, голих інстинктів. Він стає просто огидним. Тільки моральна сила, тільки гідна етична основа є цифрою, до якої дописуються нулі розуму. Інакше ці нулі тягають порожню бочку.
Так Сверстюк відгукується на ту давню (але вічно заперечувану агностиками) норму цивілізації, що у своєму польоті людина мусить спиратися на обидва «крила» — розум і віру; що розум, не опертий на моральні цінності, може стати навіть небезпечним.
Дісталося від Євгена Сверстюка і міщанству — отим одвічним гирям людської цивілізації (а як ми переконалися сьогодні, і гирям представницької демократії):
Процент міщанства, огрубілого в прагматизмі до крайньої нечутливості, скрізь переважає. Ніхто не виймає його з анабіозу.
Так важко впізнавати давніх знайомих, які міцно сплелися з процесами землі і не закріпились ніяк у сфері Духа.
Косна інертна сила самодостатньої звички поглинає сліпо і стихійно жорстоко всі просвітління Духу. В результаті минуле, де стільки покладів просто затверділого обскурантизму і не злої, а просто звичайної людської егоїстичної звички, кричить претензіями на майбутнє і сідає йому на голову з щирою вірою, що так буде тому майбутньому, юному, м’ягше. Тонко нервова сторона відчуває, що тут діється щось сліпо злочинне, що це страшенна безвідповідальність перед життям, перед істиною, перед майбутнім, але мириться перед інерцією, за якою завжди всі прерогативи, крім однієї — чутливої совісті, здатної ставити собі делікатні тонкі питання. Ми не знаємо всього страшного діапазону безвідповідальності, всіх видів мімікрії, яку виробило тисячолітнє міщанство в ім’я збереження свого спокою і своїх смаків, що цілком замінюють абсолютні імперативи і вічно тривожні поклики Світлом Духу. З метою цілковитого свого самозбереження воно може цьому Духові навіть побудувати розкішну церкву, щоб там замкнути його. Але набагато спокійніше йому вибудувати на цьому місціспокійну коров’ячу ясність, що єдине справжнє — свіжа трава.
Бо природа — єдине, що нас рятує від себе самих, від пустки, яку створюють маленькі люди.
Табірні дискусії політв’язнів, звичайно ж, були нищівно критичні щодо «радянської дійсности» і всіх прислужників режиму. У цьому сенсі зона була чи не найвільнішим місцем у всьому Радянському Союзі — «бенкет розкутої думки», як сказала би Михайлина Коцюбинська. Ув’язнені інтелектуали наче змагались у тому, хто знайде найдошкульніше слово для окреслення бридкої суспільної реальности. Проте, звісна річ, ця критика потрапляла лише у «Хронику текущих событий», тоді як у листування вона потрапити не могла.
Безжальним до лукавих фальсифікатів був і Євген Сверстюк, і саме йому вдавалося закодовувати свою критичність так, що вона таки проходила крізь сито цензури. Якось, реаґуючи на дорогу для нього листівку від Михайлини Коцюбинської, він буквально припечатав головний орган Спілки письменників України: «Читаючи “Літературну Україну”, цілком відпущену на канікули — по той берег пристойності і усякої думки, мусиш ловити симптоми живої роси і втішатись вже самим фактом існування Михайлини».
Якось Євген Сверстюк сказав мені, що бачить сенс свого громадянського обов’язку в тому, щоб «служити планкою». Ця метафора може мати два значення. Передусім це та планка, до якої всі могли би тягнутися: «Все ж таки духовні категорії для мене незрівнянно вищі за всякі реалії. Вроджений ідеалізм». Але як же тій планці ставало часом тоскно, коли вона позирала в ту глибінь під собою, де гудів «плебейський шарварок ницості»!
Проте слово «планка» в його устах мало ще одне значення: тієї червоної лінії, яку людина не сміла переступати. Етичні табу не були для Сверстюка порожнім звуком — певний натяк на це можна відчути з його реакції на поведінку малої Віруні: «Бо дитина, подібно як і дорослі, мучиться без твердих меж. Так мучиться людина, коли не відчуває або не вгадує під ногами твердого дна». Коли Євген бачив, як людина переступає етичну межу, він не витримував і ставав різким. Я досі чую його рубані інтонації, коли, реаґуючи на безконечні знущання з боку наглядача, він кинув йому: «Я не думал, что человекообразное может так низко пасть!»
У такі хвилини по Сверстюку можна було уявити собі розгніваного Мойсея, який вернувся з гори Синай зі скрижалями Завіту й побачив, як зневірений народ знову танцює біля свого улюбленого золотого тельця…
І на завершення
В одному зі своїх листів Євген Сверстюк якось сказав: «Людина мусить зазирати собі в серце». Читаючи листування подружжя Сверстюків, ми зазираємо відразу у два люблячі серця — й зачудовано милуємося, наскільки вони гарні.
Мирослав Маринович,
публіцист, правозахисник
Джерело: Критика, ч. 7—8 (2019).
