І нехай так буде завжди!

Додано by

У видавництві «Дух і Літера» вийшов 32-й випуск художньо-публіцистичного альманаху «Єгупець». Як і завжди – він змістовний, багатогранний, і, що важливо, інтеркультуральний, а зараз, окрім усього, ще й злободенний. Євреї та українці, Київ і Єрусалим постають у книжці як єдине ціле. Звісно, кожен зі своєю історією та етнічною специфікою, але завжди разом, з повагою, з любов’ю, з відчуттям причетності й присутності у світовій історії та культурі. 

32-й випуск «Єгупця» поділений на наступні розділи: «Війна», «Вірші, написані після 24 лютого 2022 року», «Довоєнне», «Поезія», «Наші публікації», «Проза», «Спогади», «Мистецтво». Отже, нижче – коротко про зміст книжки.

ВІЙНА

Війна – тлінна, однак неминуча, але не тому, що історія ходить по колу, а якраз тому, що не ходить. А отже, гасло росії «Можем повторить» – всього лише анахронізм радянських привидів, які вчувають, але не усвідомлюють увесь відчай безвиході з власного мертвого тіла й мавзолейного дизайну. І ця не-усвідомленість не лишає росіянам іншого вибору, як любити свій анахронічний дизайн з хронічним фашизмом на червоному чолі. Детальніше про це розповідає історик, фахівець з історії Східної Європи Тімоті Снайдер у «Дев’яти тезах про путінський фашизм». Тези Тімоті Снайдера побудовані на основній сентенції, на якій, власне, й зароджується «зіґхайлівське» єство російської імперії: «…фашизм у радянському побуті ніколи не мав чіткого змісту».

У 30-х роках ХХ століття російський культурний простір не обходився без суперечок стосовно добра і зла природи німецького фашизму, відтак породивши двояке ставлення до нього: одні толерували сталінізм, бо Сибір же неісходима, інші – фашизм, який інтерпретувався як вищий патріотизм, непереможна сила імперій перед світовим злом. Тут дослідник доречно зауважує, що світовим злом росіяни назначають кожного, «…хто вторгся в Радянський Союз; або, у ширшому розумінні, загрожував Радянському Союзу; або практично робив те, що радянському керівництву не подобалося». Згодом же термін «фашизм» у радянсько-російському контексті адіафоризував свою історичну сутність, лишивши єдиний сигніфікант – ворог. Так, слідуючи за думкою історика, окреслюється одне з найважливіших розумінь, яке було нещадно «засибірене» радянсько-російською владою після війни: українці у Другій Світовій війні боролися проти фашизму, а росіяни – проти ворогів. Проти яких саме? Проти всіх. 

Отже, про путінський фашизм і ворогів, про досвід і наратив переможця у Другій Світовій війні, про «сталінський рай», «…коли росіяни були невинні і зі світом усе було гаразд» – читайте в тезах Тімоті Снайдера.

Що необхідно для того, аби остаточно, фізично й духовно, перемогти сталінізм/фашизм? Нам разом із європейцями треба тримати руки піднятими вгору. Про це у великому інтерв’ю «Le Figaro» зауважив один із засновників видавництва «Дух і Літера», франкомовний український політичний філософ Костянтин Сігов, згадуючи коментар філософа Сергія Кримського про жест Оранти, що нагадав йому «жест Мойсея, який простягає руки, щоб Ізраїль не програв битву з амаликитянами; при цьому Аарон і Гур допомагали йому тримати руки піднятими вгору».

Людська природа здатна нівелювати зло не тому, що воно видається незначним, а тому, що за своєю сутністю люди надають перевагу добру, його першості над злом, його вищості. Однак зло нікуди не дівається. І навіть коли воно має темпоральну термінологію, як, скажімо, комунізм як обрамлення ХХ століття, його сутність та – головне – рухливість і активність не зникає разом з епохою, оскільки глибоко осідає у свідомості людини. Цю особливість людської природи Костянтин Сігов називає наївністю. Він говорить: «Ми, європейці, були надто наївними. Ми думали, що зможемо обійтися без Нюрнберзького процесу над комунізмом, незважаючи на застереження таких дисидентів, як Володимир Буковський та Мустафа Джемілєв». В одному зі своїх соціологічних досліджень Зиґмунт Бауман зауважив, що говорити тільки про німецькість зла, це значить не помічати іншого, не німецького зла, нівелювати й применшувати його деструктивну функцію. Тож, можливо, наша наївність також є наслідком применшування радянського зла над німецьким фашизмом. Зрештою сьогодні ми бачимо, що у німецького й російського фашизму обличчя одне. Однак, щоб дати оцінку путінізму, треба почати зі сталінізму.

Чи можливе покаяння та засудження війни з боку росії, приміром, за зразком дисидента Андрія Сахарова чи генерала Петра Григоренка? Чи все ж таки сучасна росія – це суцільні путінферштеєри? Костянтин Сігов відповідає на ці та інші питання крізь призму неминучості етичного суду, який закономірно покликаний відбутися саме тут, в Україні, адже «імперська парадигма тут, в Україні, руйнується» остаточно. Це руйнування стало можливим саме через усвідомлення українцями того, що зло не має відтінків та ступенів. І коли за відсутності (нібито відсутності) крові й звірств нам здається воно замалим, то зовсім скоро можна побачити чітку та логічну послідовність еволюції зла, так наївно применшеного нами колись. Як, власне, і сталося зі сталінізмом та породженим ним путінізмом. 

Отже, інтерв’ю філософа Костянтина Сігова – про витоки війни, про її закономірність, а відтак – неминучість. А також про те, що перемогти неможливо зупинитися. Кома після другого слова – це дати можливість сталінізму/путінізму знайти вихід, щоб незабаром повернутися. Кома після першого слова – це український elan vital, яким ми маємо нагадати Західній Європі, що свобода – це не даність, а боротьба за неї. Свобода або є істиною без росії, або є ілюзією з росією.

Нам усім необхідна мова, щоб висловлювати почуття і думки, щоб переживати біль і потрясіння, щоб просто бути. Мова – наш онтологічний вимір, вона передбачає нас і обумовлює. Вона дозволяє візуалізувати наш світ. Найперше – внутрішній. Як часто, особливо за трагічних часів, ми відчуваємо, що для висловлення власних емоцій нам не вистачає слів. Війна особливо загострює почуття недосказаності й несказанності. Тоді ми починаємо вести щоденник. У сучасному геймерському світі він може мати різний формат: класичний щоденник «від руки», сторінка у соціальних мережах, власний блог тощо. У будь-якому разі – це місце, де упорядковуються думки. 

На початку ХХІ століття  канадська перекладачка та мовознавиця Соня Ланґ розробила штучну мову під назвою токіпона (Toki Pona), що в перекладі означає «мова добра». Токіпона використовувалася для штучного інтелекту та програмних інструментів, а також як терапевтичний метод усунення негативного мислення, коли пацієнти відстежували свої думки у мові. А отже, щоденник – це свого роду символічна токіпона, що візуалізується смислом кожного слова, наближаючи нас цим самим до мови добра.

Нині навіть підсвідомо наша мова пронизана війною, але так і має бути, адже саме їй (мові) потім усе це розповідати, писати і пам’ятати. Їй так само, як і нам, з усім цим жити і мати сенс, аби існувати надалі. Вихід на токіпону особливо важливий, щоб не втратити віру в себе і ближнього свого. Письменниця Олена Стяжкіна ділиться з читачами своїм особистим щоденником, щоб разом з усіма знаходити мову добра і любові. І, звичайно ж, щоб не забувати про те, що шлях до токіпони пролягає через біль і втрати, руйнування і зневіру. До слова, токіпону письменниця шукає з 2014-го року, коли довелося через вторгнення російської армії на Схід України емігрувати з рідного Донецька. Її книжка «Мовою Бога» – якраз про те, що дає нам силу тоді, коли рідна земля провалюється під ногами. Сама Стяжкіна зазначає: «Моя мова – повільна, тягуча. Хай буде тягучою, як мед. Як пал південного вітру. Як молоко від корови. Як життя. Хіба я маю підбирати і прискорювати життя?»… 

«Я загинула в Бучі», –  пише авторка від імені російської культури. І це також про пошуки мови добра, яка, як і свобода, в росії не існує. Отже, вашій увазі – «Щоденник війни» від Олени Стяжкіної.

ВІРШІ, НАПИСАНІ ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

ДОВОЄННЕ

Хочеш плакати – пиши вірші.

Хочеш кричати – пиши вірші.

Гніваєшся – пиши вірші. 

А коли твоя поезія стане потоком свідомості за формою та/або змістом, як, скажімо, вірші Бориса Херсонського, тоді це означатиме, що ти знайшов свою мову як індивідуальну форму для емоцій. А чого не вистачає в емоціях Бориса Херсонського? Боягузтва. Саме воно необхідне, щоб тікати від війни, не думати про неї, абстрагуватися. Але від себе не втечеш, навіть коли є куди тікати. Однак сам парадокс втечі у тому й полягає, що тікаєш саме тоді, коли немає звідки тікати, і немає куди. 

«Есть куда бежать и есть причины бежать, / но зубы вцепились в местность – пасть не разжать…».

Є такий прекрасний концептуальний вислів у грузинській мові: «шені чері ме», що перекладається, як «я візьму твій біль собі» або «усі твої біди – мені». Однак, попри наявність концептів біль/біда, мені йдеться не про жалобу й розпач. Усе це – про бажання слухати й почути, дивитися й побачити, згадувати й пам’ятати, охороняти і вберегти – свого і кожного. Шені чері ме –  звучить як боротьба, єврейське – хаканá. Моя хаканá (аби лише не Mein Kampf!). Це не вправляння з іноземних мов, це єднання мов заради єдиної найважливішої їхньої сутності (і якщо людська мова втратить цю сутність, то навіщо і про що ми тоді говоримо?) – безперервно нагадувати, що Людина – найвища цінність, її життя – безцінне, її свобода – неоціненна, її держава – суверенна. От тільки Сибір, як і завжди, неісходима… Отже, мова як живий організм має боліти й радіти, любити й ненавидіти, жити й помирати, відроджувати й пам’ятати… А, скажімо, поетична мова покликана також, аби нагадувати про найголовніше з тією метою, щоб не втрачати віру й завжди лишатися людьми. Поетеса Ія Ківа зауважує про біль і жах, що потекли мовними судинами наших душ: «носиш у роті великий тлумачний смітник / цю подряпану скриню з паперовою зброєю / якою тепер ні поцілити ні зцілити…». 

А отже, коли нам не вистачає слів, ми шукаємо їх серед тисячі книг, сотень поезій. Знаходимо, читаємо, перечитуємо, потім ще раз, ще і ще, потім знаємо напам’ять. І так, ніби закриваємо свій гештальт недосказаності. Але поезія – це не тільки про біль і пам’ять, це також про сенс нашого буття. Він у Слові. І якщо знаходиться мова, ось ця «паперова зброя», щоб мати сенс, значить нам «тепер ніколи не соромно бути й не бути». Отже, читайте поезію Ії Ківи в черговому випуску «Єгупця». Вона безперечно про те, щоб бути.  

«на війні ми ділимося усім що є / хлібом то хлібом /смертю то смертю…» (Олаф Клеменсен). Пам’ятаю, як у шкільні роки часто серед однолітків можна було почути легковажне «Прийде війна, попросиш хліба». Прийшла війна. І найперше, що вона знищила – це легковажність нашої мови. Нині слово – це хліб, ну, а ми – крапля солдатської крові, яка згортається у віршах на обгорілому колоссі.

Про тепло автоматної зброї, про те, як пережити все, що вже відбулося, про слова, що мають вагу, читайте поезію Олафа Клеменсена, Дарини Чупат, Юлії Мусаковської, Богдани Матіяш, Неллі Закс. 

НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ

«…він вмів усе, був усім та в будь-якій галузі виглядав велетнем, на плечах якого, за англійським прислів’ям, ми стоїмо». Таку ознаку Йоханан Петровський-Штерн дає людині Відродження – Богдану Жолдаку. Геніїв у нас багато, а великих – одиниці. Богдан Жолдак, безперечно, належить до других, тому нариси про нього – це, певно, одна мільйонна крапля з історій про яскраве й талановите життя українського письменника, сценариста, драматурга. 

Мені особисто пощастило познайомитися з Богданом Жолдаком під час зустрічі в Центрі Юдаїки. Це були якісь дві години спілкування. Ні! Це були цілі дві години спілкування з Богданом Жолдаком! Він (і це не метафора!) просто-таки заповнював собою увесь наш простір, а разом із тим – і наші серця. Здавалося, він не розповідає, а подумки знімає кіно. Леонід Фінберг сказав тоді: «Записуйте за паном Жолдаком. Він стільки всього цікавого ще розкаже». Зовсім скоро Богдана Жолдака не стане. Але він лишив після себе так багато всього важливого, талановитого, енциклопедичного, що нам ще стільки про це писати, читати, робити… За дві години, я звісно, не записала нічого, але це ті дві години, з яких пишеться ціла книга. Але зараз я повертаюсь до «Єгупця» й до значимих для української історії нарисів Йоханана Петровського-Штерна про Богдана Жолдака, де обов’язково будуть «жарт, жест, сміхова значуща пауза, трюкова Богданова інтонація…», а також два знайдені паном Богданом місцеві кіномеханіки Володимир Ілліч та Йосип Віссаріонович. А після нарисів вашій увазі представлені вибрані оповідання Богдана Жолдака з колекції Архівного центру дисидентських студій

ПРОЗА

Проза. Здавалося б, що об’єднує на перший погляд абсолютно різні прозові тексти в один розділ «Єгупця»? Їх об’єднує життя – героїв і персонажів.

Життя як найвища цінність. Художниця і письменниця Інна Лєсовая в оповіданні «Вспомни порою» описує цінність однієї людини у роки Другої світової війни та після неї. Сюжет тексту наполегливо й безапеляційно відсилає нас до сентенції про те, що важливим і неоціненним є не просто поняття життя як абстракції, а життя кожної конкретної людини, а тим більше це усвідомлення загострюється під час війни, де, окрім усього, кожне життя ще й невблаганно крихке. І тут я ловлю себе на думці, що одна справа – читати текст як пам’ять, і зовсім інша – як досвід…

Цилька ніколи не вміла плакати по-справжньому, за що одного разу мати відвела її до окуліста, сподіваючись, що лікар цю «проблему» вилікує. Однак вона вміла посміхатися навіть там, де зовсім було не смішно, тобто посміхалась вона завжди. Знайдена на вулиці фронтова фотографія невідомого солдата, якого Цилька видала за батька, свого часу врятувала їй життя. А на схилі років їй і самій хотілося врятувати комусь життя, бодай власним. Як саме і чи вдалося їй це зробити, читайте в оповіданні Інни Лєсової «Вспомни порою».

Життя як мистецький витвір. 

Ідеться про фрагменти з «Книги життя. Книги мого життя». Автобіографічна книга Бориса Єгіазаряна укладена Оленою Андреєвою та Іриною Берлянд з транскриптів усних оповідей художника, у ній збережено стилістику й інтонацію усного оповідання. Книга відповідає на важливі для розуміння художнього мистецтва питання: як художник почав малювати? Як жив? І вже з перших розповідей відповідь стає цілком очевидна: жив як малював, малював як жив. Як взаємопов’язані у житті Бориса Єгіазаряна вірші, Крим і Єреван? Чому з рідною бабусею, з якою стільки теплих спогадів, він «буяв» Ван Гогом? Як художник мало не потонув у петербурзькому каналі Грибоєдова, написаному аквареллю? Можна ставити тисячі запитань, при цьому знаходячи відповіді в «Книзі життя. Книзі мого життя» Бориса Єгіазаряна. Читаючи фрагменти цієї книги, я подумала: як вдається митцю жити так, ніби все життя пишеш найважливішу картину, так, ніби все життя – одне з найдорожчих полотен? Можливо, тому що передусім є любов і повага – до слова, мови, фарби… Адже як згадує сам художник, «слова, які мені подобаються, я починаю з великої літери – і досі, завжди».

Життя як можливість бути.

32-й випуск «Єгупця» презентує деякі художні твори з Антології літератури Латинської Америки, збірки прозових творів, авторами яких є латиноамериканські євреї, які проживають на іспаномовному континенті включно з іспаномовними територіями США. До Антології включені також твори письменників, які з політичних, економічних або сіоністських причин живуть за межами країн свого походження. Єврейська ментальність у творах письменників тісно переплітається з латиноамериканською культурою, фундаментами текстів є релігія і побут, Голокост і сімейне життя, національна ідентичність і футбол… «Є люди, які не не вміють цінувати те, що мають. Я на власні очі бачив, моя красуне Ханче, як селяне залишають фрукти гнити на землі: помаранчі, папайї, персики, гуави і ще стільки інших; от хоч убий мене, Ханче, але я не всі назви пам’ятаю». Ця цитата належить костаріканському письменнику Самуелю Ровінскі Груско в оповіданні «Помаранчі на Песах». І тільки коли пам’ятаєш про Голодомор в Україні, і коли й тепер бачиш, як нищівний ворожий вогонь знищує український хліб на наших полях, розумієш, як же боляче даються автору ці рядки.

Тексти, подані в «Єгупці», мають один значущий важель: усвідомлення того, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Здавалося б, очевидна істина, але яким був би світ, якби кожен дотримувався цієї істини? Жовта зірка на серці як причина, аби вбивати євреїв «просто так» (Мемо Анхель «Поруч з каналом»). І неодмінно мова. «Мова колискових, слів кохання та прокльонів тих, хто стали дідусями й бабунями, мова, яка зникла з дому родини Ріметка, мова, яка назавжди залишилася замкненою у великій спальні…» (Ана Марія Шуа «Мова»). 

«Ти кажеш, Ханче, що тут на цій богословенній землі, ніколи не буде погрому?» 

А на цій?.. 

Отже, тексти з Антології літератури Латинської Америки підібрані таким чином, аби продемонструвати, що життя – це можливість бути і неможливість не бути. А також – необхідність бути. І в цьому ж контексті пригадується мені моя улюблена цитата аргентинського письменника Хуліо Кортасара: «Не може бути, що ми є тут для того, аби не змогти бути». Краще і не визначиш цінність буття.

СПОГАДИ

Розділ «Спогади» відкриває бесіда Світлани Сімакової з Ігорем Талалаєвським – письменником, сценаристом, продюсером, художнім керівником театру «Ательє 16». Розмова була про його знаменитого діда – київського єврейського письменника Матвія Талалаєвського. Ми, певно, нечасто задумуємося над тим, що спогади – це річ достатньо інтимна, саме коли йдеться про поняття «спогади», а не загальне «пам’ять». Спогади завжди стосуються найближчих людей: рідні люди згадують, усі інші – пам’ятають. Ігор Талалаєвський згадує про життя і побут своєї родини, про «маму Іру», «вічну піонерку» бабусю і, звісно, про главу сім’ї – діда Матвія. Кожна особиста історія родини розгорталася на історичному тлі, в якому єврейське походження ще було «каменем спотикання». Сам же письменник згадує, що батько завжди казав йому: «Якщо тобі кажуть: «Жид!», – треба розвертатися й бити в морду, а далі або пан, або пропав». І тут-таки, спираючись на власну російськомовну єврейськість, Ігор Євгенович підсумовує: «Мене били, я бив – і це все, що я знаю про єврейське життя, на жаль». І саме ця фраза є настільки промовистою та глибокою, що за нею одразу постають перед очима усі дев’ять кіл пекла в історії єврейського народу. А в історії родини Ігоря Талалаєвського «Аліг’єрівський лейтмотив» стосувався також і поняття «радянський». Усе почалося тоді, коли в 1951 році секретаря секції єврейських письменників України Матвія Талалаєвського заарештовують за сфабрикованим звинуваченням у космополітизмі та відправляють на 10 років заслання у табір особливого режиму, в казахстанський Степлаґ. Ігор Євгенович згадує, що табір сильно позначився на дідові, який до кінця свого життя ідентифікував себе радянською людиною, а з віком – ще й мовчазною та печальною радянською людиною. До речі, про перебування Мотла Талалаєвського під час повстання в Степлазі (16 травня – 26 червня 1954 р.), у якому більшість із в’язнів – засуджені за політичними статтями українці, а також росіяни, балтійці та євреї, згадує Алєксандр Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». 

Загалом, мені спало на думку, що з цієї бесіди можна писати книгу, знімати фільм, писати картину, оскільки історія родини Талалаєвських (Вассерман, однак «в ті дикі часи не треба було брати єврейське прізвище») без перебільшення й пафосу є частиною великої історії – у датах та іменах. Тут – і про заступництво Максима Рильського у житті Матвія Талалаєвського, і дещо «нашорошений» Андрій Малишко, і Белла Ахмадуліна, і Сава Голованівський, і багато інших важливих постатей у житті родини.

До речі, а ви бачили поставлений Ігорем Талалаєвським у «Ательє 16» мюзикл за п’єсою Бертольта Брехта «Тригрошова опера»? Я, на жаль, ні. Тож тепер це моя мрія. З цього мюзикла Ігор Євгенович прибрав оригінальну музику й, оскільки дуже любив «Бітлз», взяв дев’ятнадцять їхніх пісень, найбільш хітових, і написав власні тексти. А згодом знайшов рок-групу, яка й заспівала всю рок-оперу. Як же добре, що Ігор Талалаєвський під час бесіди розповів про цю захопливу і таку важливу історію. І не тільки про неї.

«Смерть близьких людей не облегшується нічим. Єдине, що ми можемо зробити, продовжуючи жити – це зберегти пам’ять про них. Ми передаємо цю пам’ять своїм дітям, і тоді рукописи не горять, не забуваються слова» – таким висловом завершує свої спогади директор Центру Юдаїки й головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг про Мирона Семеновича Петровського – українського літературознавця і письменника. Для Леоніда Фінберга Мирон Петровський передусім друг, близька людина, енциклопедичність знань якої захоплювала і вражала. 

Спогади настільки щільно взаємопов’язані подієво, що так легко побачити за всім сказаним сенс – і цього доленосного знайомства, і любові до книг, і їхніх пошуків і написань. Але найперше – це сенс життя: він у Слові, як і Початок. У спогадах згадується виступ Мирона Петровського на науковій конференції, організованій Леонідом Фінбергом у Єрусалимі, з доповіддю «Трагедія ідеї вселюдності або три повороти однієї долі» про Іллю Еренбурга, постаттю якого літературознавець цікавився предметно. Пройшли роки, за ними вже були сотні важливих книг, цікавих проєктів, безцінних знайомств. І от у 2020-му році Мирон Петровський радіє україномовному виданню «Чорної книги» (тривалий час забороненої) Василя Гроссмана та Іллі Еренбурга, що вийшла у видавництві «Дух і Літера». До речі, у тексті йдеться і про саме видавництво, і про історію «Єгупця», а також про Київ і Вічне місто, Романа Корогодського й Леоніда Ушкалова, Івана Дзюбу й Богдана Жолдака… І все це, безперечно, завдяки Мирону Семеновичу Петровському. Скільки ж талановитих людей він звів в одну плеяду, щоб, як пише Леонід Фінберг, не горіли рукописи й не забувалися слова. 

«Вона вчилася вишивати лівою рукою, щоб при операціях користуватися обома руками. 

В Сибіру вона відвідувала батьків у тюрмі, і тоді сказала собі, що не буде революціонеркою». 

Цей спогад на сторінках 32-го «Єгупця» належить Марті Дзюбі про Надію Ісааківну Пільман. Уже з перших рядків спогаду приходить усвідомлення, що зазвичай саме з таких людей пишуться легенди й історії, точніше – такі люди і є легендами й історіями. Надія Пільман у лавах радянської армії закінчила війну у званні майора медичної служби. За її ініціативою відкрито перше в Україні дитяче очне відділення, яке протягом багатьох років було організаційно-методичним і консультаційним центром для дитячих офтальмологів Києва та України. Згодом Надія Ісааківна стала лікарем доньки Івана та Марти Дзюб. Власне, з цього моменту й починається історія, яку оповідає Марта Володимирівна. І в цих тяжких спогадах про хворобу доньки, арешт Івана Михайловича та інші події стільки міститься взаєморозуміння і підтримки з боку Надії Ісааківни, стільки відданості й професіоналізму медичній праці, а скільки порядності. Адже, як згадує Марта Володимирівна, після арешту чоловіка – «…раптом – порожнеча. Параджанов Сергій, сім’я Фуженків, І. Сенченко та О. Компан, сім’я Кочура, Паламарчуки, Григір Тютюнник, Григорій Гавриленко і Микола Лукаш – це, мабуть, усі, хто не боявся… Багато порядніше поводилися мої «не літературні» друзі – вони всі й далі залишилися моїми друзями…». А ще Марта Дзюба згадує Пільманове «Отсутствие телевизора в квартире – признак культуры». Тож, якщо маєте телевізора вдома, викиньте його й візміться за 32-й випуск «Єгупця», у ньому стільки світу і світла.

МИСТЕЦТВО

Досить часто побутує хибна думка, що історія – це дати, їхня чітка хронологія. Однак за кожною датою стоїть людина, а отже, історія пишеться іменами. Мистецтво – завжди і всюди є тим явищем культури, яке дає відповідь на важливе питання «для чого?» Тобто, з якою метою народжується мистецтво. Особливо гостро це питання окреслюється під час війни: як часто ми чули з 24-го лютого, що культуру під час війни треба поставити на паузу? Думаю, хоча б один раз, але чули. Ні, мені в жодному разі не йдеться про «культурний фронт». Щиро кажучи, не люблю цих пафосних і порожніх словосполучень, адже тут важливість і вагу мають дії, а не назви. Отже, знищення ворога дає відповідь на питання «хто ми?», а мистецтво відповідає на питання «які ми?» – у сенсі нашої ідентичності, її цінності, ролі та місця у власній країні та світі. 

Мистецтво – це фундамент ідентичності. Про нього і йдеться у «Єгупці». Дослідниця Анна Уманська у статті «Михайло Глейзер. Ескізи костюмів до вистави «Поминальна молитва» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка» пише про спектакль Сергія Данченка, поставлений на п’єсу Григорія Горіна, що була написана за мотивами «Тев’є-молочара» Шолом-Алейхема. Вистава «Поминальна молитва», прем’єра якої відбулася 23 грудня 1989 року, стала такою, що, як писав критик та історик театру Ростислав Коломієць, «зігріває душу людини, закляклу на вітрах історії між неспокутуваними гріхами минулого й майбутнім, що жевріє на обрії». Такий успіх і чуттєвість вистава здобула великою мірою й через те, що у ролі Тев’є понад 20 років – Богдан Ступка, у ролі Голди – Наталя Лотоцька. Великі актори проживали на сцені великі речі: батьки, діти, любов, повага. І все це – крізь призму єврейської ідентичності. Більше про постановку «Поминальної молитви», а також про костюми і сценографію читайте у статті Анни Уманської. 

А також вашій увазі в означеному розділі представлено ще дві історії від двох талановитих митців – художника і музиканта Олександра Ходченка та народного артиста України, засновника легендарного київського єврейського театру-студії «Мазлтов» Георгія Мельського.

Я довго думала, як на завершення рецензії ще визначити мистецтво так, щоб поєднати в цім визначенні увесь 32-й випуск «Єгупця» – від головних редакторів видання, авторів текстів до останнього згаданого героя в книзі. І, певно, більш витончено й влучно, як висловився в одному з попередніх інтерв’ю Олександр Ходченко, не скажу. Отож, як казав художник і музикант, «…між Бітлз і Леонардо да Вінчі немає жодної різниці! Це речі з галактики повної та прекрасної свободи, а ще десь звучить надзвичайна музика Майлза Девіса! Завдяки цим складникам життя дивовижне, а попереду неймовірна прірва відкриттів». Я ж можу лише додати до цієї прекрасної сентенції силогістичних причинно-наслідкових зв’язків, висновивши, що мистецтво – це свобода. І нехай так буде завжди!     

 

Анна Бахтіна

Comments are disabled