Збірник статтей відомого американського дослідника їдишомовної літератури й культури Геннадія Естрайха присвячено сюжетам, пов’язаним із радянською Україною першої половини ХХ століття. Представлені в ній праці добре відомі зацікавленим цією тематикою читачам. Однак, з огляду на те, що автор надав для перекладу дещо доповнені й виправлені версії, навіть тим, хто вже читав ці тексти, бажано принаймні переглянути це перекладне видання.
Тематичний спектр відібраних для публікації статтей доволі широкий. Деякі з них, як-от «Мови студентів Єгупця» чи «Їдиш у радянських профспілках 1920-х років», є суто соціолінґвістичними. Інші присвячено літературі («Харківський світ їдишської літератури», статті про Їцика Фефера чи Файвла Сито тощо) або історичній науці («“Червоні поля” у Криму», «Радянський штетл у 1920-ті роки»), хоча кожна з них насправді перебуває на перетині декількох дисциплін.
Попри те, що йдеться не про монографію, а збірник статтей, книжка дає доволі репрезентативний зріз соціяльної та інтелектуальної історії й історії культури євреїв згаданого періоду. Статті подано за хронологією, що робить можливим суцільне читання. Крім того, книжку споряджено цікавими ілюстраціями, які суттєво доповнюють текст.
Водночас серйозні зауваження викликає якість її підготування. У книжці немає наукового редактора, що зумовило проблеми з апаратом приміток. В окремих випадках назви цитованих публікацій подано не мовами ориґіналу, а англійською, наприклад, у примітці 4 на с. 53 чи у примітці 23 на с. 55. Народницьку газету «Йомтов блетлех» названо «популістською» (с. 18), оскільки перекладач не зрозумів, що в контексті перекладеної цитати значить слово «Populist», а робітнича партія (Поалей-Ціон) чомусь стала трудовою (с. 58) – трудовими сіоністами заведено називати партію га-Поель га-Цаїр, із якою, імовірно, перекладач і переплутав поалей-ціоністів. У тих випадках, коли цитовані праці давно перекладено українською, як-от книжку Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): стан і статус», цього в примітках не згадано. Ба більше, подекуди навіть у посиланнях на статті, які увійшли до цієї ж книжки, не зазначено, що читач може знайти в ній потрібний текст (примітка 33 на с. 38). У примітках до статті про повість-утопію Калмена Зинґмана про Харків не вказано, що її вже декілька років як видано українською. Впадає в око й украй незадовільна якість роботи коректора – частими є випадки автоматичного розриву слова пробілом, слово «робітник» майже всуціль замінено на «робочий» тощо. Співачка Хава Альберштейн отримала ім’я «Шева» (с. 248), а одного зі згаданих літературних персонажів названо «офіцером» Червоної армії (с. 154), хоча такого поняття у РСЧА просто не існувало, а англійське «officer» аж ніяк не тотожне українському «офіцер». Про таку «дрібницю», як відсутність посилання на першодрук кожної з вміщених до видання статтей, уже навіть не йдеться. Більшости з цих огріхів, хоч вони й справляють дуже неприємне враження і впадають в око навіть під час поверхового читання, було би доволі легко позбутися навіть на етапі верстки.
Доволі незвичним для україномовного видання, хоч і цілком можливим, є послідовне транслітерування їдишських слів латинкою за системою YIVO – український читач звик до їхнього передання кирилицею. Натомість у розлогих цитатах поетичних творів доцільніше було б узагалі відмовитися від транслітерації, подаючи цитати єврейською графікою. Однак, звісно, такі речі залежать від волі автора й видавців.
Сергій Гірик, історик та філолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво”, старший викладач Маґістерської програми з юдаїки Національного університету “Києво-Могилянська академія”, досліджує історію лівих рухів, міжетнічні конфлікти в Европі у XX столітті.
Джерело: Критика, ч. 7–8 (2018).
