«Ніцше, Пруст, Бодлер і Рембо не вийшли з моди єдино завдяки неупередженій жорстокості, диявольській хірургії та надміру жовчі. Безжальність живить текст, не дає йому застаріти. Не вірите? Пригадайте незмінний авторитет Євангеліє, книжки отруйної та злої»

Еміль Сьоран

На початку 2023 року у видавництві «Дух і Літера» побачило світ українське видання книги французького філософа-есеїста румунського походження, члена Румунської академії Еміля Сьорана «Силогізми гіркоти. Падіння у час». Значна частина спадку письменника досі незнайома для української академічної спільноти, зокрема, його magnum opus «Трактат про деконструкцію» [Cioran, 1949] — класична робота про нігілізм ХХ століття. Центральними темами тут є занепад європейської цивілізації та пов’язані з ним скепсис, невіра у прогрес, загальна трагедія людського існування тощо. Широкий тематичний діапазон філософії Сьорана дозволяє залучити його спадок до розгляду найгостріших проблем нашого «розлогого теперішнього», адже проблема крихкості людського буття, аналізована автором, аж ніяк не застаріла на фоні тих екзистенційних викликів, з якими зіткнулося людство впродовж першої чверті ХХІ століття.

Еміль Сьоран — чи не найбільш контраверсійна постать інтелектуальної арени ХХ століття. Румунський і французький філософ-есеїст, який ще прижиттєво зажив слави «нігіліста століття», «короля песимістів», «прокурора людського роду в тому нескінченному процесі, який ведеться між людиною, Богом і світом», у 20 років визначивши себе «спеціалістом у царині смерті», а наприкінці життя — «чужинцем для поліції, чужинцем для Бога і для самого себе», так і залишився загадкою для сучасників та послідовників. Хто він — симпатик та апологет найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття чи охоплений екзистенціальною тривогою послідовний ескапіст, заповітною мрією якого були крайні форми індивідуалізму та ізоляціонізму? 

Заледве можна зрозуміти ті питання, які Сьоран підіймає на сторінках збірки «Силогізми гіркоти. Падіння у час», оминувши увагою історико-культурний контекст життя автора — постаті, яку можна описати словами Віктора Петрова як «людину без ґрунту». Сьорана важко ідентифікувати та «каталогізувати» не лишень у питаннях його національної самоідентифікації — ревний поборник національного відродження Румунії у молоді часи, за два роки до початку Другої світової війни назавжди переїздить до Франції, згодом — припиняє писати та говорити румунською, відкриваючи нову сторінку життя — сповнену розчаруванням у європейській цивілізації, похмурим скепсисом, невірою у прогрес і, водночас, гострим аналізом поширених забобонів та історичних ілюзій, безпощадною критикою себе й людини загалом. 

Сьоран народився у румунському селищі пастухів та лісничих Решінарі, розташованому у Трансильванії — «землі по той бік лісів». «Це прокляте, це чудове Решінарі» — як називав його сам Сьоран. Селище належало тоді Австро-Угорщині й пізніше увійшло до складу румунського жудецу Сібіу. Пізніше, у дорослому віці, він неодноразово зазначав, що назавжди закарбував образ рідної Трансильванії у свідомості — місця, яке називав «раєм, що вивільнює і манить до себе», здатним зібрати докупи все його життя.

Трагедію свого існування Сьоран усвідомив з часів «відлучення» від райського місця, де провів дитинство — з часів переїзду до Сибіру у 10 років і вступу до ліцею. Решта життя Сьорана з того моменту була, за його визначенням, недосконалою. Досягти цієї досконалості філософові так і не вдалося впродовж усього часу його земного існування. Син православного священика, який навчався у німецькій школі і з отроцтва захоплювався читанням, геть відрізнявся від однолітків — постійно відвідував місцевий цвинтар, товаришував із трунарем, страждав на безсоння, одержимий до безуму філософськими питаннями, головними серед яких були велич смерті і невідворотність кінця — мотиви, які широко представлені в його есеях та афоризмах у збірці «Силогізми гіркоти. Падіння у час». Можна припустити, що саме жага якщо не відповісти на ці питання, то принаймні упокоїти власну бентегу підштовхнула Сьорана до вступу на факультет філології та філософії Бухарестського університету, де він затоваришував з Мірчею Еліаде й Еженом Йонеско — провідними румунськими інтелектуалами тих часів. Світогляд їхнього гуртка склався під сильним впливом німецького культур-песимізму й філософії життя (Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Людвіг Клагес).

Причини розчарування життям та позиціонування його як «випадкового та марного», наскрізні для творчості Сьорана, можна угледіти у тому ідейному повороті, що спіткав молодого автора впродовж воєнних та повоєнних років. З 1932 року Сьоран починає публікуватися в румунській пресі, виступає з різкою критикою румунського провінціалізму, гаслами відродження нації, надіями на харизматичного вождя, симпатією до італійського фашизму й німецького нацизму. У 1933—1934 роках здобуває блискучу європейську освіту: отримавши стипендію Фонду Гумбольдта, навчається в Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма і Мюнхенському університеті імені Людвіга Максиміліана. У 1935 році повертається до Румунії, викладає у провінційному ліцеї. Перші написані румунською книги песимістичної філософської есеїстики з’явилися саме у цей період. Загалом Сьоран написав румунською лише 5 книг, решта вийшли друком французькою, зокрема, «Трактат про деконструкцію» 1949 року. Критики схвально відреагували на цю працю, зазначивши, що Сьоран — це «той, на кого всі чекали, пророк концентраційних таборів та колективного суїциду, той, чию з’яву пророчили усі філософи небуття та абсурду», охрестивши його «істинним глашатаєм поганих новин та тим, хто буде свідком епохи». 

З 1949 році його книги виходять друком у видавництві «Галлімар» кожні 4 роки, а також публікувалися в Німеччині, Англії, Іспанії, Італії, США, Японії. У них був невеликий наклад — усього 2-3 тисячі примірників. Вони друкувалися не «кишеньковим» форматом, а великими томами. Від літературних премій, які інколи були дуже привабливими (зокрема, ідеться про премії «Рівароль», імені Сент-Бьова, «Комбат», «Нім’є») він, за винятком першої, почергово відмовився. У 1987 році журнал «Фігаро» назвав Сьорана «одним із найбільш втаємничених філософів», «відомим незнайомцем», а у Німеччині його часто називали «утаємниченим». Крім того, Сьоран послідовно відмовлявся від усіх інтерв’ю та телеефірів, на які був запрошений — отже, французька публіка знала про нього досить небагато.

«Французький» період життя Сьорана починається з отримання стипендії Інституту Франції у 1937 році та переїзду з Бухареста до Парижа, де автор оселився у маленькій мансардній квартирі в Латинському кварталі, в якій мешкав до скону. У Парижі Сьоран відвідував семінари з філософії в Сорбонні, а також багато подорожував Францією, Іспанією, Великою Британією — пішки та на велосипеді. Під час гітлерівської окупації перебував у Парижі. Після війни вирішив залишитися у Франції й перейти на французьку мову, а також повністю порвати з колишніми націоналістичними ідеями. Сьоран усе життя прожив самітником в умовах крайньої бідності, зустрічаючись лишень з вузьким колом обраних друзів. Незважаючи на це, до кінця 1960-х років набув у нонконформістської молоді Франції, Іспанії, ФРН, Північної і Латинської Америки славу своєрідного «пророка нігілістичної епохи». Його книги перекладалися багатьма мовами, визнання повернулося до нього навіть у Румунії. Останньою книгою, що набула гучного успіху й навіть стала бестселером, була збірка «Зізнання і прокляття» [Cioran 1987]. Після того він практично більше нічого не писав до смерті у 1995 році.

За доби студентства Сьоран великою мірою надихався філософією культур-песимізму, найвідомішими представниками якої є Шопенгауер, Ніцше та Шпенглер. Власні ж філософські погляди, які можна вважати своєрідним тематичним продовженням цієї течії, виклав кількома десятиліттями пізніше, що можна пояснити авторовою закритістю до спільноти і небажанням публічності, а також нехіттю долучатися до сучасного йому інтелектуального мейнстриму. Як зазначає Віталій Щепанський, навчаючись  в  Німеччині,  а  потім  живучи  у  Франції, Сьоран не пройнявся ні філософією Мартина Гайдеґера, ні екзистенціалізмом Жана-Поля Сартра, бо цілковито  перебував  у власній  «філософії  життя», сповненій мотивами гностичного песимізму,  античного  скептицизму  і  буддійськими  трактуваннями  людської  свідомості. Найближче у своїх поглядах він наблизився хіба до Клагеса, лекції котрого він слухав, перебуваючи на грантовій програмі у Німеччині 1930-х рр. [див. Щепанський 2018: 48].

До того ж, попри тематичні та змістові паралелі його творчості з працями представників школи французьких моралістів (Мішеля де Монтеня, Блеза Паскаля, Франсуа де Ларошфуко, Ніколя Шамфора), а також із творами Джакомо Леопарді, Фрідріха Ніцше, Семюеля Бекета, та, зрештою, Освальда Шпенглера, найвідоміший твір якого, який по праву вважають вінцем філософії декадансу — «Присмерк Європи», — побачив світ ще у 1918 році, Сьоран був проти ідентифікації з жодною філософською течією.

Вибір Сьораном саме есеїстичної форми письма, вочевидь, був зумовлений двома причинами: 1 — засобами «короткої форми» якомога повніше представити чуттєві враження, процеси мислення і проживання подій тої епохи, свідком якої він став; 2 — слідувати своєрідному стилю, що висвітлював би настрої часу та самого автора, лейтмотивами якого були ідеалізування атараксії та абстиненції, фрагментарне сприйняття часу, антисистемність, надання права існування будь-якій міфологемі, психологічний апатрид — неможливість довести ні свою культурну, ні національну ідентичність, есхатологічні та утопічні моделі тощо.

До особливостей Сьоранової есеїстики, безперечно, слід віднести підпорядкування єдиному мотиву — пошуку відповідей на світоглядні запитання, що супроводжували автора впродовж усього його життя на тлі катаклізмів та катастроф ХХ століття: що таке людина і час, чи є людське буття посутньо регресивним, чи є цивілізація благом, чи варто боятися смерті тощо. Щепанський влучно завважує, що «для Сьорана постмодерн – це втілення безкінечної деградації, стан людської історії, у якому ніщо не має сенсу, окрім безумства – світ, у якому все вже давно пояснено. Людська істота вперше опинилася сама перед собою лише в епоху постмодерну, але коли це сталось і людина усвідомила цю тотожність, вона зникла/випала із часу» [Щепанський 2014]. Дійсно, Сьоранові ідеї посутньо постмодерні, просякнуті розгубленістю людини, яка опинилася на зламі епох, захопилася, а потім розчарувалася ідеологічними міфологіями, пережила найтемніші епізоди європейської історії ХХ століття, будучи, зокрема, свідком чотирирічної окупації Франції нацистами.

Усі ці сюжети відбивають Сьоранові твори «Силогізми гіркоти» (1952) і «Падіння у час» (1964) — сам автор вважав їх одними з улюблених і важливих із того, що йому вдалося написати. Збірка, перекладена Марією Абрамовою та надрукована 2023 року у видавництві «Дух і Літера», складається з двох великих однойменних відділів, перший з яких — «Силогізми гіркоти» — презентує найбільш цікаві та промовисті афоризми автора, другий — «Падіння у час» — 9 коротких філософських есеїв: «Дерево життя», «Портрет цивілізованої людини», «Скептик і Варвар», «Чи сумнівається Диявол?», «Жага і страх слави», «Про недугу», «Найдавніший страх», «Небезпека мудрості» і «Випасти з часу». Читаючи український переклад книги, падає в око майстерність пані Абрамової — досвідченої перекладачки французької прози, на рахунку якої близько 40 перекладених творів. Вона з легкістю передає настрій книги та її автора — «темного гностика», який тяжів до скептиків, нігілістів та фаталістів, усвідомлював себе як «безтілесну ідею, нерв, що кровоточить», провідними мотивами для якого були утопія, ностальгія — через неможливість злитися із часом, загальна трагедія людського існування. 

Слід відзначити, що збірка «Силогізми гіркоти. Падіння у час» — третя книга Сьорана, видана українською. Першими двома були «Допінґ духу» (видавництво «Грані-Т», 2011, переклад з французької Ірини Славінської), а також «Зізнання і прокляття» (переклад з французької Олега Шульженка).

Науковий редактор збірки Тарас Березюк у передньому слові з промовистою назвою «Метафізика порожнечі», з хірургічною точністю препарує Сьоранів світ без людини, урухомлюваний всеохопним знехтуванням історицизмом та покликом вітальної деструкції. Окремої уваги, на мою думку, заслуговують кілька смислових акцентів передмови Березюка: засаднича плюралістичність Сьоранової прози, яка проголошує рівнозначну можливість досвідів та не претендує ані на цілісність, ані на істинність; реактулізація цієї філософії одною з найвідоміших американських філософинь сучасності Сьюзен Зонтаґ, яка, словами Березюка, «попри натяки на приреченість доби мислити не інакше, як контекстами, мультидетермінованими потоками, де хіба лиш нервовий тік чи непідвладний жест зберігає право на автономію, знаходить нішу і для думки майже невідомого румуна» [Березюк 2023: 9]. До того ж, вельми корисними є зібрані у кінці видання обсяжні редакторські примітки, які слугують своєрідними містками між Сьорановими сюжетами та контекстами інших філософських течій, відсилками до яких сповнені тексти збірки.

Попри відсутність у Сьорановій філософії звичних для «канонічних» філософій концептуального апарату та фундаментальності, це її зовсім не упосліджує, навпаки — його тексти можна вважати вельми корисними як для розуміння загального контексту європейської філософії ХХ століття, так і для глибшого занурення у традицію французького постструктуралізму та постмодернізму, своєрідною тематичною предтечею яких, по праву, можна вважати і філософію Сьорана.

Зрештою, можна по-різному ставитися до постаті румунсько-французького автора з огляду на неоднозначність його світоглядної та політичної позицій, втім не можна не погодитися зі словами автора передмови книги про те, що факт видання збірки є плюралістичним жестом, важливим для формування етики стійкості й толерантності українського суспільства. Ті питання, відповіді на які силився впродовж усього життя віднайти Сьоран, гранично актуальні для українського суспільства. Кризова ситуація, в якій ми опинилися з початку російсько-української війни та її ескалації у 2022 роках якнайкраще свідчить на користь того, що здатність опиратися ворогові лежить не тільки у фізичній площині, а й у площині культурній, метафізичній тощо — зокрема, хіба не переосмислити, що означає бути людиною (суголосно із Сьораном), закликали провідні українські інтелектуали ще від початку нашої незалежності? Згадаймо хоча б Мирослава Поповича: «Але людина — це не є те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: “Людина — це те, чим вона може бути”. А оце “може бути” — не покладеш на папір. Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія — це і є умовний спосіб. Кожну хвилину ми можемо бути тут або в іншому місці, можемо зробити щось таке або зовсім інше. Інакше не було б свободи прийняття рішення. І оскільки є можливість бути іншим, не таким, як сьогодні – людина відповідає за своє життя і вчинки» [Бутусов 2018]. 

Читаючи, натомість, рядки творів Сьорана, просякнуті, на позір, песимізмом і занепадництвом, в яких він пише, що людина — «біологічно декласований екземпляр, чиє місце в ієрархії створінь годилося б посісти левові чи тигру», «Вона неприродно самотня, але так само — хитка. Неорганічне самодостатнє; органічне залежне, загрожене, нестійке; свідоме — квінтесенція занепаду», «Хто боготворить завтра, майбутнього не має. Такі позбавляють теперішнє вічного виміру, і залишається їм хибна воля, їхня велика надія — і велика кара», можна відчути щонайменше два життєві порухи: 

1 — катарсичний стан, спровокований реактуалізацією усвідомлення власної смертності;

2 — найгостріше бажання бути, тривати, існувати, вижити, і (відповідно до прихованої між рядків поради самого Сьорана у есеї «Скептик і Варвар»), віднайти у собі «віру в реальність добра і зла, у їхнє окреме і незалежне існування». Заперечити те, що пише Сьоран: «…немає більше вчинків ні хороших, ні поганих, себто жодних, тобто речі, як і наші про них судження, взаємознищуються у пливкій тотожності»; натомість, пристати до його ж пропозиції «вбити у собі скептика»! «Позаяк сумнів несумісний із життям, упертий і послідовний маловір, цей живий труп, урешті зазнає поразки, для шукача будь-яких інших сенсів нечуваної. Лютий від того, що на втіху собі шукав неповторності, він зажадає безликості, забуття, і тоді саме — разючий парадокс! — коли втратив усякий зв’язок з усім, з усіма. Наслідувати буденне — от і все, чого скептик прагне у цю мить падіння, зводячи мудрість до конформізму, а порятунок — до свідомої ілюзії, ілюзії незаперечної, інакше кажучи — до прийняття речей такими, якими вони видаються». 

Історія життя та філософського становлення Сьорана може бути цікавою алюзією на сучасність, неабияк прислужитися сучасному українському суспільству, яке перебуває у «фазі росту», в процесі віднайдення власного голосу у складному поліфонічному світі ХХІ століття. Зрештою, попри загальний песимістичний контекст Сьоранової творчості, яскравими і повсякчас актуальними можна вважати його ідеї про те, що людина, хоча і недостатньо вільна, але є тим створінням, що може зробити живий вибір — і, навчені уроками минулого століття, ми можемо по-новому осмислити цю ідею у кризову епоху виборювання нашого права на майбуття. 

References

Березюк, Т. (2023). Сьоран. Метафізика порожнечі. У: Силогізми гіркоти. Падіння у час (с. 7–16). Дух і Літера.

Бутусов, Ю. (2018, 11 лютого). 10 цитат Мирослава Поповича: пам’яті українського філософа Источник: https://censor.net/ru/r3049767. https://censor.net/ru/resonance/3049767/10_tsitat_miroslava_popovicha_pamyat_ukranskogo_flosofa.

Еміль Чоран. (2018, 28 жовтня). https://serko.info/2018/10/28/emil-cioran/.

Щепанський, В. (2014, 27 вересня). Джерела філософії Е. М. Чорана/Сьорана. https://tureligious.com.ua/knyha-pro-filosofiyu-e-choranasorana-vstup-struktura-opovidi/.

Щепанський, В. (2018). Гностична антропологія Еміля Чорана. Вісник Черкаського університету, (1), 47–58.

Cioran, E. (1949). Précis de décomposition. GALLIMARD.

Cioran, E. (1986). Aveux et Anathèmes. GALLIMARD.

Влада Анучіна