“Якби Шолом-Алейхем був феміністкою”: рецензія на “Метафори і пам’ять” С. Озік

Сінтія Озік – знана американська письменниця єврейського походження. Вона пише есеї та романи, а відома передусім своєю малою прозою. Її ім’я побувало у шорт-листах найпрестижніших премій – від відзнаки О’Генрі до Оранжпрайс, від премії Рі до Букера. Озік називають Афіною американського літературного пантеону. Про неї пишуть книжки і захищають дисертації. Настав нарешті час познайомитися з нею й українському читачеві: видавництво «Дух і літера» оприлюднило збірник вибраних есеїв Сінтії Озік, таку собі презентативну книжку-колаж.

Про яку саме Озік нам розповісти, вирішувала редактор. Відібравши і переклавши твори, написавши до них інформативну передмову, Ярослава Стріха постала правомочним співавтором Озік. Часто тексти у публіцистичних збірниках американської письменниці виглядають випадковими, час від часу повторюються, нерідко суперечать один одному. Українська книжка цього позбавлена: вона є більш цілісною і продуманою. Але при тому збірка втратила – хай і на дещицю – живу інтонацію бесід і фрагментів, яка вирізняє есеї Озік. Один з виданих текстів зберіг значущу для авторки вказівку на «чар інтимності й готовність розкрити секрети, які ми зазвичай пов’язуємо з есеїстами»; запам’ятаємо цю репліку про інтимність есеїстки, вона важлива.

Озік написала сім книжок есеїв – з видання 1974-го до останнього на сьогодні 2006-го; одна з них позичила назву українському збірнику – «Метафори і пам’ять» (1989). Вдалий вибір. Метафора для Озік – своєрідний етичний інструментарій, пов’язаний з уявленням про взаємність. Адекватно розшифрувати метафору можна тільки через посилання на тотожний досвід. Метафора – тут свого кшталту розділена пам’ять. І, читаючи есеї Озік, зустрічаємо чимало у такий спосіб «пригаданого».

Бодай маємо змогу почути три захопливих історії: про єврейку в американському культурному каноні; про модерністку у постмодерній літературі; про феміністку, налякану «вироком» анатомії. І всі три – про авторку, яка відчуває себе чужинкою і протистоїть цим переживанням.

Інтимність есеїстки, що так важить для Озік, агресивно проривається назовні тоді, коли вона пише не про себе, а про інших письменників – не випадкових для неї, ясна річ: про свого учителя Генрі Джеймса, про улюбленого джеймсового учня, до якого ревнує і якого побоюється – Т.С. Єліота, про єдиновірців і однодумців Бабеля і Бруно Шульца, письменницьку долю яких боїться і прагне розділити. Озік охоче пише про тих, хто сповідується, рефлексує гріх, але не має сміливості остаточно розкритися. І пишучи про них, вона сповідується сама. Саморозкриття є для Озік єдиним об’єктивним фактором красного письменства. І йдеться навіть не про зізнання, а про чисте право говоріння, про те, що більш знаний на наших теренах класик означив як «за всіх скажу, за всіх переболію».

Є у Озік одне напрочуд відоме оповідання, фактично її авторська візитівка – «Шалька». Жінка у концтаборі опікується дочками – підлітком і малятком. З їжі – лише стара шаль, з якої маленька дитина висмоктує запахи мигдалю і кориці. Коли зголодніла старша дочка відбирає у малої шаль, та починає плакати, за галасом її знаходять охоронці і страчують. У зв’язку з «Шалькою» Озік згадує про лист психіатра, що вона його отримала після публікації оповідання (цей спогад, на жаль, до українського збірника не увійшов). Він писав, що бачить у творі відбиток безпосередньо пережитого досвіду, з таким розповідями мав справу, коли спілкувався з очевидцями Трагедії. «Твір просто вразив мене, – писав лікар, – бо я не побачив дистанції між сконструйованим досвідом і пережитим». Відчуття, яке викликало у Озік це послання, авторка назвала презумпцією присутності. «Все що я пишу, – відтак наполягала вона, – це презумпція моєї присутності у досвіді Іншого, адже сам акт письма дає спроможність знання (саме так – знання, а не безпосереднього переживання) того, що значить бути іншою людиною».

Це зізнання авторки конче важливе. Тим більше, що виникає воно у контексті теми, визначної для єврейського письменника (як би наполегливо не відкидала Озік це визначення). Пережитий досвід страждання, який людина іншої генерації здатна відтворити у «історіях» пам’яті, становить, власне, той самий об’єктивний корелят, котрим Озік (слідом за Т.С. Еліотом) має намір «виміряти» високе мистецтво. Цей виключний спосіб усвідомлення чужого досвіду (цитую авторку «Метафор і пам’яті») є «механізмом, що тримає поета від голого сорому зізнання».

Озік пише про Шолом-Алейхема. Вона часто звертається до постаті цього прозаїка, співця ідишу і сміху скрізь сльози. Охоче до спадщини Шолом-Алейхема апелює і літературна критика, яка пов’язує з його стилем уже прозу самої Озік. Так, насправді її «Московський кузен» – химерна, сатирична, ніжна розповідь не раз і не два нагадає сентенції мудрого молочаря – «Поговоримо наразі про щось веселіше. Як там справи із холерою в Одесі?». Але Озік-есеїстка звертає у прозі Шолом-Алейхема не на сам сміх, а на його джерело. Шолом-Алейхем і Марк Твен, – спостерігає вона, – обидва смішили читача, навіть коли писали про пітьму. Але Шолом-Алейхем, на власному досвіді знайомий з жорстокістю, ніколи не опускався до тотальної мізантропії Твена. Пережитий досвід страждання – те, що дає право на сміх, адже той сміх відтак завжди є сміхом спокути і жалості. Сама Озік, до речі, дуже дивується, коли її твори називають смішними чи грайливими. Як прозаїк вона безконечно серйозна. В її спадку – страшна таємниця, що відливається сльозами.

Ця таємниця – «справжні трагедії успадкованої нами Європи». Курйозна річ, яку важко не підмітити у збірці: про якого б автора (з собою включно) Озік не писала, вона порівнює його з Кафкою. Навіть коли він не надається до такого порівняння, тим більше саме тоді. Кафка і Бабель, Кафка і Т.С. Еліот, Кафка і Бруно Щульц, Кафка і Шолом-Алейхем, Кафка і Гарольд Блум – ніц спільного, чесно зазначає есеїстка, але… Але Кафка завжди присутній у її світі, він частина «літератури Чорного Європейського континенту» (це визначення Озік), яка «керує» будь-яким сучасним американським автором. Американський письменник успадкував європейську літературу не як підсвідому травму, а радше як надсвідомий припис і установку. Озік порівнює неймовірний біль щоденника Анни Франк і американську мелодраму за мотивами «Притулку», високу трагедійність прози Шолом-Алейхема і попсовий ескапізм мюзиклу про Тев’є. Притулок, в якому було ув’язнено Анну Франк, перетворений на затишок щасливої людини – ми, що не пережили травму безпосередньо, уже не здатні розрізнити небезпеку і імітацію безпеки. Ми нинішні боїмося жити чужим болем. Далебі Озік робить висновок: «діти діаспори» успадкували ослаблену культуру, прагнучи американізуватися, імігранти забувають головні тексти своєї цивілізації. Знецінення історії та традиції, відмова від них «запускає» акт добровільної культурної лоботомії.

Озік – людина традиції. Відмова від високого мистецтва здається їй величезною втратою; авторка не згодна відмовитися від Гомера і звільнити тим самим місце для письменниці з Алеутських островів. Ні, за цією позицією стоїть не ретроградна антитолерантність чи виклична неполіткоректність. Окрім іншого, Озік виказує послідовно феміністичні погляди близькі «антисепаратиському» фемінізму рівності, болить їй питання про позитивну дискримінацію літератури меншин, непокоїть герменевтичність мовного світу діаспори… Традиція, до збереження якої Озік закликає, корисна лише тоді, коли звернення до неї не є усвідомленим і відбувається поза принципів і настанов, поза тиском загалу. Все інше – непродуктивне навішування ярликів на кшталт «єврейський автор», «жінка-письменниця» тощо. Вимагати від письменника служінню загалу означає кінець літературі. Озік пише: моя маргінальність не вивільняє мене, а створює постійну фонову тривогу, «єврейський письменник» – оксюморон: дві складові поглинають одна одну, допоки від обох не лишається й сліду, «жінка-письменниця» – антифеміністське іменування, що стосується біології, а не цивілізації, література як фізіологія відчиняє для авторок двері нового літературного гетто… Отож, традиція творить небезпеку ідолопоклонства. І будь-яка людина, що пише, має бути свідомої цього ризику.

Друга заповідь для Озік-есеїстки, як і для Озік-прозаїка – керівництво до дії. Ігрового рівноправ’я творених світів для неї не існує. Натомість існує загроза творення кумирів. Ідол вказує лише на себе і поза собою значення не має. Ідол має ідеального попередника, на якого взорується. Ідола не можна пов’язати з людськими діяннями. Ідол знищує співчуття… Озік добре знає, яких жертв вимагає собі ідол. Отож наполягає, що думає вона (як автор насамперед) завжди у контексті, і у цей контекст завжди включений пережитий досвід когось ще. Втім, «ми маємо зібратися на силі й визнати, що література – ідол», – тривожно підсумовує авторка. Література є магічної системою, вона безжальна і замкнена сама на собі. Вірші пишуть виходячи з інших віршів та про інші вірші – Озік не може з цим не погодитися. Але й змиритися не згодна.

З системи «літературного» ідолопоклонства є порятунок. І результат такої-от акції самозбереження ми й тримаємо зараз у руках – негруба книжка есеїв: «На відміну від романів есеї породженні відчуттям самотності. Література прокрадається в чужі тіла; натомість есеї – це, як то кажуть, особисте». Нас щиро запросили послухати інтимну бесіду людини з самою собою. Варто це цінити.

Любите перед тим, як братися за грубий пригодницький роман, читати спочатку коментарі і примітки та уявляти собі, якою може бути історія, що її от-от розкажуть? Практикуєте таке собі відтерміноване задоволення від тексту? Якщо так, то не знехтуйте раптом «Метафорами і пам’яттю». Що й казати, дивна ситуація: знайомство чи з не найкращою розповідачкою у сучасній літературі ми починаємо з її теоретизувань, зізнань, рефлексій (з приводу і без)… Ба, майже свої люди: йдемо у гості через чорний хід… А між тим, я здивуюсь, якщо після «Метафор і пам’яті» не захочеться почитати ще й оповідання Озік. І «почути» розповіді Сінтії Озік відтак буде значно легше.

Ганна Улюра

Джерело: Zbruc.eu. – 2014. – 19 серпня.

Comments are disabled