Ключі до князівства
Вікторія Афанасьєва
Прозаїк ховається за чужими долями та непересічними подіями, драматург утікає від читача за лаштунки, поет грається тінями й масками. І лише публіцист постає перед читачем голим і мовить власним голосом. Такий незамаскований голос нобелівського лауреата Чеслава Мілоша, рік якого нині відзначають у Польщі, звучить зі сторінок книги “Велике князівство літератури. Вибрані есеї”.
Попри те, що Мілош є визнаним інтелектуалом ХХ століття, я б не підписалася під жодним його словом. І не тому, що його думки викликають незгоду чи бажання заперечити. Ці думки за визначенням мені чужі, оскільки публіцистика Мілоша глибоко зав’язана на польському ґрунті, на його життєвому шляху. Та читаючи книгу вибраних есеїв, важливо не закарбувати відповіді автора, а вловити його запитання, написані поміж сторінок. Хоч із самої передмови, яка відчиняє нам перші двері «князівства», є спроби закласти думку про те, що Мілош вирвався поза національні межі завдяки насиченому життю за кордоном. Власне, вихід за вузьконаціональні межі є важливим для письменників, особливо для письменників культур із потужним національним струменем. Це, напевно, найперше запитання, що відкривається у книзі і над яким варто замислитися. Вихід за такі межі дає письменнику змогу не лише побачити своє очима чужинця, а й стати цікавим для читача потойбіч. У нас чи не найпершим таким письменником став Іван Франко, а радянська цензура ховала по закутках саме таких письменників, які могли бодай чимось зацікавити не обізнаного з глибоко національними реаліями мандрівця. Саме така література, написана здивованими очима чужинця, зможе зацікавити цього чужинця куди більше і тим самим – презентувати національну літературу у світі. Мілош у своїй есеїстиці все ж лишається специфічно національним письменником, досліджує порушені проблеми зсередини, зі свого польського коріння.
Перша в’язка ключів…
Мабуть, чи не найцікавішим і найширшим літературним полем запитань є нобелівська промова Чеслава Мілоша. Попри численні ремінісценції, що потребують окремих розмов, Мілош зачіпає тему поета, який метушиться між форм, між традицією і новаторством, неодмінно потрапляючи в залежність від своїх ровесників. Власне, ця гонитва ніколи не припиняється – книга за книгою, твір за твором, та раптово вона може привести поета до Нобелівської премії, як привела й самого Мілоша.
Та перші вміщені у книзі есеї – це пошук, самопошук Мілоша. До того ж, шукає він себе у всьому і втілює це в різні форми. Перший есей про Вільно, у якому Мілош виріс і сформувався як особистість, відтворює атмосферу міста першої половини ХХ століття через сприйняття самого письменника, через його студентське життя, друзів, архітектуру, соціальні нашарування. У пошуках душі Вільна Мілош мандрує спогадами свого студентського життя. Не можу обіцяти, що цей есей розповість вам про щось більше, ніж про Вільно й Мілоша в ньому. Та вже в наступній розмові про регіоналізм проступають актуальні для нас явища, і з перших фраз про те, що «регіоналізм став етикеткою, за якою ховаються повні нісенітниці», або що «під його ослоною ціла низка людей, котрі з інтелектуального й мистецького погляду – нулі», або що «біля своїх витоків він [регіоналізм] був дуже раціональним винаходом для зміцнення і захисту польськості», ми впізнаємо наші проблеми вузьколобої шароварщини і хворобу під назвою «будьмо – гей». Мілош розплющує нам очі на те, що ми не одні в цій божевільні під назвою Всесвіт.
У цій самій «в’язці ключів» Мілош звертається до сприйняття історії й часу, що насаджується нам із дитинства, з першої енциклопедії, де, як зве його Мілош, нам подають на тарілці такий собі «компендіум історії», у якій від динозавра до атомної енергії – лише кілька кроків, кілька сторінок. Ми привчаємося сприймати історію, як фільм, дайджест, і цей «енциклопедіотизм» засідає в наші мізки назавжди. А насправді, «увічнити свідчення допомагає випадок, — хтось опиняється там, де міг би й не опинитись». Нас розучують «відчувати» історію через долю окремої людини, нас навчають дат замість того, щоб дати приклади й зв’язки. «Масове знищення не вкладається в мою уяву, — каже Мілош, — просто воно завелике. Смерть однієї людини – щось зовсім інше… цього було достатньо для мого прагнення конкретики».
… дві відмикачки …
Щоб відчинити двері, нам ще знадобиться дві Мілошеві «відмикачки», які видалися мені цікавим матеріалом для подальших роздумів. «Два процеси» — есей, що мало нагадує есей за формою, хоча б тому, що там найменше роздумів, а самі лише факти. Мілош підносить читачеві два процеси… і чи побачить пильний читач у них схожість, коли вони насправді ідентичні? Один із судових процесів відбувався в Західній Африці, другий – на території СРСР. Що їх об’єднує, — запитує Мілош. І сам же відповідає: «Примітивна ментальність». Адже примітивна ментальність може вигадати найбезглуздіше й найсуперечливіше пояснення явищам, які вона не здатна пояснити за законами логіки. Вигаданих, «пришитих» білими нитками справ за часів радянської влади вистачало, люди зізнавалися в усьому не лише тому, що їх би вбили, якби вони вчинили інакше, а й тому, що вони починали вірити в це. Як повірили африканські підсудні чаклуну з сусіднього селища в тому, що вони вбили дитину свого родича. Та що є метою таких процесів? І чому вони виникають?
Відповівши на ці питання, Мілош поведе мову про цензуру. Цензура для європейців завжди викликала внутрішню боротьбу, бо її встановлення змушувало порушувати ці заборони, скеровуючи людей на нові відкриття, що завжди починалися з бунту проти цензури. Отож цензура завжди була двобоким медальйоном на шиї в суспільства: чи потрібна цензура для суспільного добра? кому її встановлювати? чи не зловживатимуть цензори такою владою? Це все викликає думки про те, що цензура має надто багато «але» і що є якийсь інший, прогресивніший шлях. До якого вже, зрештою, дійшли. Помірна присутність цензури в літературі в наш час зумовлена, на думку Мілоша, «мізерним впливом писаного слова на мораль». А все тому, що «найбільш крайні рекомендації нейтралізують себе навзаєм». А книжки? Що книжки? Вони стають «експонатами» музею, «синкретичним гармидером» у світі, де літературну премію дають за «стислість та брутальність вислову». Власне, й у всіх інших мистецтвах зникає не тільки моралізаторство, а й простий авторський натяк, яким почуттям ми маємо віддавати перевагу, як оцінювати того чи іншого героя. «Від наших очей нічого не приховують… Чи глядач співчуває вбивці чи вбитому – не має значення: дивиться».
… і зламані двері
Та відімкнувши нам двері у своє князівство, Мілош не повертає ручку, щоб відчинити їх перед нами. Він їх вибиває, не одним – кількома ударами. Це справді «удар», бо Мілош говорить про літературу, про літературу з національним обличчям. І це удар і для нас, зокрема, бо ми там присутні хіба що завдяки Чижевському, якого Мілош хвалить за «героїчне рішення зберегти методологічну чистоту». Хоч і поляків, яким «обличчя, задерте в гонорі, доволі часто обмежує поле зору», він не дає зітхнути спокійно. Загалом, не знаю, кого автор має на увазі, згадуючи «простір між Росією та Німеччиною», близький до слов’янського світу загалом, що в очах західної публіки постає чимось невизначеним і дратує «надмірною складністю племінних обрядів». І насамкінець, що таке польська література? Хто такий польський письменник? Мілош не народився в Польщі, не виріс у Польщі і мало жив у Польщі… але він обрав собі Польщу за «Музу», і вона зробила його непересічним польським письменником.
Насправді, «Велике князівство літератури» виявилося набагато герметичнішим і вужче зорієнтованим, ніж я гадала собі, розглядаючи палітурку. Мілош не пише, він думає, і його роздуми часто хаотичні й невловимі, часто деталізовані й ностальгійні, та хоч і зрідка, тут проступають відповіді на ті питання, які ставить кожен, звідки б не була його муза. Та не можу не погодитися, що десерт може зіпсувати апетит. Тож і Мілоша треба пізнавати поступово й не одразу знімати з нього маску прозаїка.
