Рецензія на книгу Єжи Фіцовського “Регіони великої єресі та околиці”

Книга «до запитання»

Віктор Ніколенко

Так само як існують тексти, які хочеться переглянути, перегортати, перечитати знову, існують і книги, варті того, щоб про них ще не раз поговорити. Видається мені, що перекладене видавництвом «Дух і літера» підсумкове видання студій одного з чільних дослідників творчості Бруно Шульца – Єжи Фіцовського – належить саме до такого ряду. Тож, незважаючи на те, що «перший дзвінок» на прем’єру від рецензентів «ЛітАкценту» уже пролунав (Федір шепель. Несходима Шульцландія, або Книга про дивного письменника), дозволю й собі додати репліку до літературно-критичного полілогу. І хоча розмова «довкола Фіцовського» вестиметься уже вдруге, але – не про те саме.

Бо мене цікавитиме не лише те, що, власне, помістилося між палітурками «Регіонів великої єресі…»: не покажчики «Змісту», і не розмітка заголовків. Так, на сторінках 118-119 автор переповідає життєву історію Самуеля Ліберверта, одного з улюблених Шульцових учнів. І я майже певний, що читач старанний, читач прискіпливий та пильний, узявши книгу до рук, теж нею зацікавиться і, більш того, вирішить, що вона значно стравніша у викладі прекрасного стиліста Фіцовського, аніж у моїх «записках из подполья». Тож дозвольте не братися до непомірного труду хранителя історій: я боюся переплутати жанри і підмінити рецензію ксерокопією. Мабуть, спокусливіше спробувати прокласти власний маршрут текстом, тим більш, що книга Фіцовського дає для цього безмір простору. Я маю бажання зрозуміти не тільки те, що увійшло до книги, а й що туди не потрапило, і що – за нашим бажанням – може там з’явитися. У фахових науковців є традиція – перш, ніж розпочати «основну програму», встругнути фундаментальну преамбулу – окреслити, сформулювати чи заторкнути проблему. Неухильно її дотримуючись, ставимо (!) засадниче питання: що ж відбудеться, коли Ви прочитаєте «Регіони великої єресі…»? І – що скоїться, якщо Ви їх оминете? І на цьому – годі товкти воду у вступі.

Кому довелося тримати у руках котрусь із «Історій дожовтневої літератури», мабуть, погодиться: літературна історія часто відступає під тиском історії суспільно-політичної. За умов владної фільтрації культурного дискурсу як має виглядати історія, що претендує на об’єктивність? Якщо здатися на метафори, вона видається мені книгою із багатьма порожніми сторінками, де – більше місця для приміток, аніж для друкованих знаків.

Довгий час місце Бруно Шульца в історії літератури  було саме на тих, не заповнених аркушах. Публікації про нього у польському літературознавчому дискурсі стали регулярно з’являтися лише з середини 60-х років. Поза межами слов’янських країн «перезавантаження» «шульціани», нагло перерваної на початку 40-х років ХХ століття, відбулося дещо раніше. Ще на початку 60-х років виходять переклади різних творів письменника у США, Англії, Західній Німеччині, Норвегії, Данії тощо – він стає персонажем, суттєвим не тільки для регіонального літературного процесу, а й у світовому масштабі. Відтоді Шульц постійно присутній у горизонті західних славістичних літературознавчих досліджень як одна із ключових постатей центральноєвропейського модернізму. В українському культурному просторі перші згадки про письменника з’явилися щойно наприкінці 1980-х років. Загалом історія вивчення творчості Шульца налічує уже майже півстоліття (а якщо взяти до уваги критичний доробок його сучасників, то й більше) та складається на солідну бібліотеку. Тож виникає потреба оглянути пройдений шлях із перспективи часу, спробувати підсумувати півстолітні вправи у «шульцознавстві».

У «Регіонах великої єресі…» Єжи Фіцовський робить спробу осмислити власний літературно-критичний доробок та відкрити його загальному перепрочитанню: «представлена тут збірка – то summa моїх шульцівських жнив, трофеїв і знахідок, почасти представлення найбільш істотних міркувань і висновків. Я зовсім не зарікаюся, що вже нічого не додасться до тієї summy, хоча  й цього виключити не можу».

Під однією обкладинкою зібрано низку нарисів, есеїв, а також – кілька більших праць, писаних та виданих у різні роки, на різні теми й різні потреби. Від часу виходу першої оглядової студії Фіцовського про Бруно Шульца – «Регіонів Великої Єресі» (Краків, 1967) – минуло вже понад чотири десятки років. Упродовж цього періоду літературознавча думка встигла пережити «епоху» теорії, яка виробила нові стратегії читання й інтерпретації. За цей час відбулися переоцінка культурної спадщини минулого та відкриття багатьох невідомих моментів літературної історії. Відтоді кардинально змінилися контексти, у яких читають та досліджують твори Бруно Шульца. І, в такому разі, чим для нас є «Регіони Великої Єресі та околиці», написані значно раніше та перекладені тільки зараз? Самоповтором, спробою відсвіження минулого? Ретроспекцією, поверненням ad fontes? Підведенням риски? Чи реплікою навздогін сучасним студіям? Не можу дати відповіді, мабуть, усе сказане вище має частку правди. І ви матимете частку рації, якщо вкажете, що критичний апарат неточний, а методологія – недосконала. Але так само матимете рацію, вважаючи, що у есеях Фіцовського викладені глибокі та влучні спостереження, що провокують на подальші роздуми. І перше й друге – важко заперечити, тож головне – з висот нашої сучасної літературознавчої культури (!) не дивитися тільки в один бік.

Хитросплетіння цілей та задумів, обставин та тлумачень відкривають перед читачем горизонти власних прочитань. «Регіони Великої Єресі…» – книга, варта уваги на тільки з огляду на значущість її дійових осіб. Коли тільки починаєш знайомство з нею, спадає на думку, що, якщо існують сюжетні літературознавчі книги, то тобі до рук потрапила саме одна із них. Думка Фіцовського балансує на межі фактів та фальсифікатів, тверджень і припущень; ця наукова гра в класики робить збірник цікавим та легким для читання. Це – дослідження, яке зовсім просто переплутати з розслідуванням і яке саме намагається постійно переступити межу.

Адже більшу частину книги присвячено не стільки рефлексіям з приводу творчості Шульца, скільки текстологічним та біографічним розвідкам, намацуванню ґрунту для більш посутнього аналізу його власне художньої діяльності. Діючи таким чином, Фіцовський убиває одним пострілом одразу двох зайців: по-перше, йому вдається почасти реконструювати втрачений контекст, у якому прояснюються незрозумілі часом алюзії чи метафори Шульца; по-друге, таким кружним шляхом  він наближається до підвалин шульцівської міфопоетики – тривкого зв’язку із genius loci рідного письменникові Дрогобича. Доскіпливому оку аналітика Фіцовський пропонує багатий матеріал для опрацювання, поступово заповнюючи порожню площину фактографії споминами, текстовими знахідками, гіпотезами. Коли тільки розпочинаєш читати, може здатися, що це – один із екземплярів жанру «нарису життя та творчості», так часто експлуатованого, і завдяки цьому – успішно здеградованого. Внутрішнє небажання вкотре перегортати щедрі розсипи тиражованих означників – від «непроминальної вартості» до «стилістичної вправності» дає себе знати: після перших тридцяти сторінок я був налаштований щонайменше скептично.

І помилився. Бо коли занурюєшся у текст Фіцовського далі, розумієш – це не писана «під копірку» агіографія у рамцях літературного портрета. Це щось зовсім-зовсім інше. То тільки на перший погляд можна переплутати уважного реставратора Фіцовського із нудним старомодним хронікером. Автор «Регіонів Великої Єресі…» ретельно збирає докупи всі деталі, знову й знову заглиблюється у додаткові пояснення, відбігає думкою на манівці – тільки для того, щоб знову повернутися до того самого факту чи твердження і несподівано розкрити його з іншого боку. Пояснити це можна, мабуть, не тільки великим пієтетом дослідника перед предметом власної творчості (що часто дається взнаки в авторській надмірній екзальтованості), а й виробленою за роки дослідження творчості Бруно Шульца «професійною звичкою» перестраховуватися та перевіряти.

Адже у самій книзі Фіцовського читач знайде немало прикладів, коли абеткова істина в один момент перетворюється на хибу, коли здогад обертається помилкою, коли через роки доводиться виправляти неточності, допущені раніше. Неясність, загадковість, завуальованість біографії Бруно Шульца та оригінальність його поетики, здається, виробили у польського дослідника особливе чуття достовірності. І тому кожна його публікація та будь-яке критичне спостереження розгортаються в інтригуючі історії пошуку, спроб та помилок. Постійне прагнення самоверифікації, увага до своїх аргументів виявляють високу культуру Фіцовського-гуманітарія, його підвищену вимогливість та відповідальність достовірності тексту, що виходить з-під пера. Завдяки цьому «готовий продукт» Фіцовського – висковартісний, а на його текстологічні коментарі чи примітки можна покликатися як на перевірені власноруч джерела. Втім, той, хто має сумніви щодо отриманих результатів, може переконатися у всьому сам: автор зі своїх відкриттів не робить секретів. Коли він публікує комплекси листів Шульца, то детально документує процес їхнього пошуку; коли приступає до аналізу графіки польського  автора, обов’язково подає «передісторію» її створення. Завдяки цьому читач, якщо він незгідний із висновками автора, може самотужки пройти тим самим маршрутом і поглянути: чи не взяв дослідник занадто убік? Чи не обрав собі легшої дороги?

«Регіони Великої Єресі…» не відкривають нам світу Бруно Шульца – на сьогодні лишилося замало документальних свідчень про цю ділянку часопростору. Вони його саме реставрують. І тому, можливо, критикові здасться, що Фіцовський надто доскіпливий у самоконтролі, що він переобтяжує текст бібліографічним трачинням. Однак, якщо взяти до уваги те, наскільки мало до сьогодні дійшло відомостей із тих часів, те, що навіть збережене досі відоме переважно тільки у вузьких колах фахівців, стає зрозумілою скрупульозність дослідника. Масштабний твір Єжи Фіцовського – це не домен літературознавчої аналітики, а спроба літературно-критичної репрезентації Шульца. Очевидно, що автором керувало бажання утривалити знайдене, відкрити його для широкого читача, надихнути на подальші пошуки.

Можливо, саме у цьому прагненні – витоки певної еклектичності «Регіонів Великої Єресі та околиць». До книги включено праці, що стосуються різних сторін творчості та життя Бруно Шульца – від біографічних нарисів до особистого листування. Тому, коли читати окремо взяті есеї, може скластися враження, що вони впорядковані довільно. Проте у контексті всієї історії шульцознавчих студій автора така «розхристаність» отримує своє обґрунтування. Перед нами – зручний літературно-біографічний путівник, контурна мапа Шульцового універсуму.

Скоріш за все, саме «представницькі» наміри автора – причина того, що власне літературно-критичній складовій у книзі відведено другорядну роль. Думка дослідника і в «Регіонах Великої Єресі», і в «Околицях цинамонових крамниць» (назви двох більших праць, що увійшли до видання) застановлюється далеко частіше над проблемами генези художньої системи Бруно Шульца, аніж над її інтерпретацією.

Джон Апдайк провів паралель між постатями Єжи Фіцовського та Макса Брода, відзначивши, що перший став для Шульца таким самим герольдом, як Брод для Кафки. Відповідників можна шукати й далі: Жене та Сартр, Лотреамон та Бретон… Всі названі «патрони» літераторів сприяли тому, щоб останніх помітили, стимулювали видання та рецепцію їхніх творів. Але у літературних експозиціях Брода, Сартра, Бретона, Фіцовського є і глибша спорідненість: вони всі намагаються забезпечити цим письменникам місце у каноні. І в такому пориві вдаються іноді до категоричних надінтерпретацій, підмінюючи властиві концепти творчості митців слова певним ідеологічним конструктом. Демістифікацію такого конструювання можна побачити, наприклад, у відомих есеях Батая про Жене (критичного щодо тлумачення Сартра) або Кундери про Кафку (де він переоцінює починання Макса Брода).

Подібну надмірну екзальтованість у прагненні ввести Шульца в канон польської літератури можна закинути й Фіцовському; вона іноді приводить його до інтерпретаційних перекручень і в першу чергу є причиною того, що «сліпа пляма» (у розумінні де Мана) критичної рецепції дослідника є доволі відчутною. У «Регіонах Великої Єресі…» не менш важливою особою, аніж Фіцовський-реставратор, є і Фіцовський-містифікатор. Він продукує свій, дослідницький мономіф творчості Шульца.

Можливо, тому більшість його зауваг стосується не стільки поетики, стилістики чи тематики Шульцової прози, скільки її генеалогії. У першу чергу Єжи Фіцовський розглядає твори письменника як авторську версію Великого Міфу, і тлумачить її, спираючись на засновки, в чомусь близькі до теорії архетипів та міфологічної критики.

Втім, він, за рідкicними винятками (наприклад, есей про фетиші у Шульца), не вдається до розгляду мотивно-тематичних комплексів цієї прози, а обмежується окресленням магістральних особливостей поетики польського письменника. Хто шукатиме у Фіцовського, наприклад, детального словника Шульцових метафор, мабуть, розчарується. Хто не вірить у культурно-історичний метод досліджень, ймовірно, теж кваліфікує висновки Фіцовського як умовні і поверхові. Втім, незважаючи на недосконалість критичного апарату автора, не можна відмовити йому в гуманітарній інтуїції та проникливості спостерігача. Наприклад, його виклади про спорідненість метафори та метаморфози у творах Шульца – аргументовані й цікаві. Таких знахідок у «Регіонах великої Єресі та околицях» – справді чимало, однак я не можу погодитися із думкою рецензента Федора Шепеля, що «книга дивує […] сміливим і неповторним трактуванням творчості Бруно Шульца».

З мого погляду, тлумачення Фіцовського більше-менш повно укладається в кілька головних, лейтмотивних ідей збірника: про міфотворчість, метафоричність прози, архетип дитинства, креаціонізм, віталістичність, сюрреалістичність метафорики тощо. Ці твердження (безсумнівно, по-своєму слушні), не дістають детального опертя на ширшому матеріалі та не розглядаються у всіх притаманних їм наслідках. Таке враження, що Фіцовський вправно й ретельно фіксує лише вузлові моменти заторкнутої проблематики, не вдаючись до заглиблення у побічні сюжети. Хоча, слід сказати, такі здогадки дослідника – здебільшого правильні та незаперечні, і вони на сьогодні стали вже майже абетковими істинами «шульцознавства».
Фіцовський здебільшого зупиняється на загальних питаннях: співвідношення між творчістю та біографією, основи психології творчості, онтологічна достовірність художнього твору тощо, таким чином лише окреслюючи терен діяльності для майбутніх літературознавців. Варто мабуть, зарахувати автора до так званих «імпресіоністичних» критиків, яким важлива не тільки «аналітика», а й власне естетичне враження від тексту. Інтерпретація Фіцовського — десь на межі наукового аналізу та суб’єктивного прочитання, вона зісковзує у белетристичні та есеїстські регістри. Така суміш, звісно, робить читання цікавішим для масового читача – проте, можливо, ціною зменшення власне наукової глибини.

Але, може, саме ціною такого повороту автор досягає власної мети – увести Шульца в канон, зробити його об’єктом рецепції, звернути увагу науковців на цю, поза сумнівом, видатну постать. Те, що це його важлива амбіція, сумніватися навряд чи можна: у книзі більш, ніж достатньо полемічних реплік та гнівливих звинувачень на адресу всіх, хто, на думку Фіцовського, «сквернить» пам’ять класика польської прози (у деяких моментах тут, як на мій читацький смак, запал автора спонукає його до простих зводин порахунків – наприклад, із Артуром Сандауером). І саме бажанням Фіцовського скласти узгоджену літературно-критичну репрезентацію творчості Шульца я пояснюю певну однобічність його інтерпретації: він вперто не помічає тих моментів, які не узгоджуються із його центральним концептом Шульца-Міфотворця. Не помічає наскрізної іронії цих творів, роздвоєння наратора «Цинамонових крамниць» та «Санаторію під Клепсидрою» на дві ролі – дорослого та дитини; ігнорує їхню інтертекстуальність; вважає, що міф Шульца не містить аніяких знаків сучасних релігійних традицій, а перебуває наче у цілковитій автономії тощо. Безперечно, це все – не так, проте слід не просто фіксувати факт цієї відсутності, а й замислюватися над його причиною. І тоді саме така конфігурація книги, такий плин логіки автор стають зрозумілішими. Тоді ви усвідомлюєте правила гри, і зможете запитати – а чому ж автор не став виходити за межі обраної методології? Чому він ніколи не спробував прочитати твори Шульца у постколоніальному контексті, ігнорував їхні психоаналітичні інтерпретації, практично не вдавався до компаративістських інструментів (окрім спорадичних зіставлень із Кафкою)? Через недостатню обізнаність, наприклад, у світовій літературі? Через те, що він «не переймався» (це знову цитата із рецензії Ф.Шепеля) цими питаннями? Навряд чи.

Телос цієї книги, як ми уже, не раз писали – зовсім інший, і тому автор зосереджується на механіці внутрішнього, на позір герметичного художнього світу Шульца, не вділяючи належної уваги «зовнішнім» впливам та реляціям. Через це її, мабуть, варто сприймати не як підсумковий компендіум, а як вступ до шульцознавчих студій. На фактах та історіях, збережених зусиллями Єжи Фіцовського, ми можемо сьогодні спирати власні інтерпретації; на його здогадах – орієнтувати власні розмисли; на сторінках його книги – знаходити місце для власних рядків. Починаючи від «Регіонів Великої Єресі…», можемо далі й далі заглиблюватися у світ цієї прози чи, навпаки, відбігати на його околиці. Таких досліджень у західній критиці – уже чимало, і та «загублена» Фіцовським (за Шепелем) типологічна паралель із міфологічним реалізмом уже не раз аналізована – із останніх спроб візьміть хоча б збірник «(Un)Masking Bruno Schulz» (Амстердам – Нью-Йорк, 2009). Тепер завдяки «Регіонам Великої Єресі…» українські дослідники теж мають достатній ґрунт для самостійних розвідок. Вірю, що вони – з’являться.

Добре, однак, що такі переклади приходять у нашу культуру. І, прочитавши цю книгу, відчуваєш вдячність – як до людей, що причетні до її творення, так і до тих, хто готував її перевидання українською. Я все-таки не можу згодитися із Ф.Шепелем і вважаю, що її призначення – не в тому, щоб дозволити нам контрабандою на плечах Шульца протягнути у світовий контекст українських класиків, змусити польських істориків літератури згадати про декласифікованого ними за «Поета зради» Франка чи побавити власну національну гордість. Вона  насамперед дає перспективу, погляд іншої культури на унікальну регіональну ідентичність Шульца – і в цьому долає нашу культурологічну обмеженість. Вона є тлом для палімпсесту – і критичного, і культурологічного, і хронологічного.

І її поява у українському контексті навіть через півстоліття – насущна й актуальна. Бо бувають книги, що як і листи, надіслані «до запитання» – вони з’являються у іншій традиції як необхідність, і відкривають перед нами горизонт можливості. Та тільки з власної потреби ми можемо справді наблизитися до цих текстів та узяти із них щось цінне. І тільки, знову-таки, з власної потреби можемо відповідати на ці «листи». «Регіони Великої Єресі та околиці» – саме з таких.

Езра Паунд сказав, що справжня література – це новини, які залишаються новинами. Ввважаю, що це твердження не менш справедливе й щодо «справжнього» літературознавства. І, в такому  разі, у часі дозвілля сягніть по книгу Фіцовського: у нього для вас є добрі новини.

Літакцент, 09.12.2010