Виставка живопису та графіки Люби Рапопорт

Виставка проходила в Національному Художньому музеї України з 20 серпня по 13 вересня 2009 року.


Організатори виставки:

  • Національний Художній музей України
  • Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА

Куратор: Олена Агамян

Виставка презентувала творчий доробок Люби Рапопорт, одного з найцікавіших художників сучасності. Любов Рапопорт народилася в сім’ї відомих українських живописців. Атмосфера творчої праці, що панувала в родині, допомогла Любі рано визначити свій шлях у мистецтві. Від батька, пейзажиста Бориса Рапопорта, у Люби тонке розуміння життя природи. Від матері, Ганни Файнерман, емоційно-експресивне ставлення до кольору та любов до українського народного мистецтва. Але якщо у Ганни Файнерман любов до народного мистецтва проявилася у святковій декоративності полотен, то творчості Люби притаманне фольклорне сприйняття світу, де буденне органічно перетинається з космічним. Серед робіт, що були представлені на виставці, – галерея портретів 70-років. На кожному з них – людина яскравої індивідуальності, творча еліта епохи. Точний, дещо гротесковий малюнок, увага до внутрішнього світу портретованих – все підкреслює неповторність кожної особистості. Люди, що з’явилися на полотнах художниці на межі тисячоліть, не є портретними зображеннями конкретних осіб. «Я не знаю, звідки вони приходять. Мені здається, що спочатку я їх малюю, а потім вже зустрічаю десь на зупинці, чи в супермаркеті», – так коментує сама Люба появу нових персонажів. Герої її полотен настільки захоплені творчим процесом споглядання, що, здається, розчинили свою особистість у вічній красі природи. Художницю, як і її героїв, приваблюють не тільки затишні куточки Києва, а й життя мегаполісу часів розрухи та нескінченної реконструкції. Драматично-експресивні, ці пейзажі вражають своєю емоційною театральністю. Але за цією театральністю – всеосяжна багатоплановість повсякденності. Життя міста та буття його мешканців, драматичний, дещо парадоксальний колорит полотен, енергійна, іноді шокуюча поверхня, з використанням різних фактур та лесувань. На виставці вперше широко показані автопортрети Люби – іронічні та експресивні, зворушливі, і навіть сентиментальні. «Автопортретом» можна назвати і альбом художниці, що вийшов і був презентований у червні цього року у НХМУ. Для багатьох прихильників творчості Люби Рапопорт це видання стало відкриттям не лише завдяки якісним репродукціям, що дають можливість простежити творчий шлях художниці, а й неочікуваним мемуарним нотаткам Люби. Виставка презентувала близько 100 творів живопису та графіки.

Олена Агамян


(more…)

Виставка живопису Йосипа Островського «Одеса – Єрусалим»

З 18 листопада по 2 грудня 2008 року в Київському музеї російського мистецтва відбулась виставка живопису Й. Островського «Одеса Єрусалим».

Організатори виставки:

  • Київський музей російського мистецтва
  • Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА

Виставка проводилась за підтримки Голландського Гуманітарного Фонду (Dutch Jewish Humanitarian Fund)

ЙОСИП ОСТРОВСЬКИЙ (1935, Шепетівка – 1993, Єрусалим)

Місце народження: Шепетівка, Україна. Освіта: Відділення живопису Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова. Виставки (персональні та групові): в Україні, Росії, Ізраїлі, США, Канаді, Англії, Франції, Німеччині, Італії, Японії, Австралії, Угорщині, Югославії, Болгарії, Єгипті. Роботи художника перебувають у музеях, галереях і приватних колекціях Ізраїлю, Росії, США й інших країн. З 1989 року жив і працював в Ізраїлі Звання: Член Спілки художників СРСР. Член Спілки художників Ізраїлю. Член Всесвітньої асоціації художників та скульпторів. Головний художник міста Сдерота (Ізраїль).

ВІКНО В СВІТ ТВОРІВ ЙОСИПА ОСТРОВСЬКОГО

Йосип Островський – один з найвідоміших у світі одеських художників, знакове ім’я в історії художньої Одеси другої половини ХХ століття. Його твори можна впізнати з першого погляду: вони сумні й радісні одночасно. Йосип Островський народився в невеликому провінційному містечку Шепетівці (Україна). Художній талант виявився в нього вже в ранньому віці. Коли Йосипові було 15 років, він вступив на художнє відділення Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова, а в 20 років став членом Спілки художників СРСР. Йосип Островський завжди був проти визначення його творчості стандартними фразами й не любив «стилістичних класифікацій». Він говорив: «Я – художник. Не «реаліст» і не «модерніст». Просто художник. Тільки так я вільний і можу відобразити на полотні свою філософію». Майстерня Йосипа Островського стала своєрідним осередком культури в Одесі. Саме тут збиралася творча інтелігенція: поети, художники, письменники й журналісти. Картини Йосипа Островського колекціонували Зіновій Гердт, Аркадій і Костянтин Райкіни, Михайло Козаков, Олександр Кайдановський, Петро Тодоровський, Михайло Жванецький і багато інших. З 1960-х рр. він починає писати картини на єврейську тематику. Найбільшу популярність здобули твори художника 70-90-х рр., засновані на дитячих спогадах про життя єврейського містечка. От дідусь молиться в синагозі, мати запалює суботні свічі, родина за святковим столом… З дитячих вражень одна за одною народжувалися картини, що згодом склали знаменитий «єврейський цикл». Найчастіше це портрети: містечкові єврейські музиканти, ремісники, єврейські мудреці… Є серед «єврейських» творів Островського й сюжетні полотна за мотивами Тори й Танаха. Про них він казав: «Вічні теми хвилюють усіх. Мова мистецтва, почуттів не знає меж. Що глибше ти сягаєш у душу свого народу, то зрозуміліше твоє мистецтво іншим». У 1989 році художник важко занедужав і переїхав з родиною до Ізраїлю. Ізраїльські лікарі подарували йому 4 роки повноцінного творчого життя. Він брав участь в ізраїльських і закордонних виставках і конкурсах, був головним художником міста Сдерота. Як і колись, невтомно писав, створював проекти художнього оформлення міста, викладав. У 1990 р. Йосип Островський на запрошення англійського мецената двічі їздив до Лондона. 1992 р. Йосип Островський стає переможцем конкурсу на оздоблення нового будинку Вищого Суду Справедливості Ізраїлю. Здійснити проект не вдалося. У переддень Йом-Кіпуру (Судного дня) 1993 року художник покинув цей світ, а мистецтво його залишатиметься з нами завжди. (more…)

Виставка «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.»

З 25 вересня по 25 листопада у приміщенні Музею української звитяги НАУКМА (адреса: вул. Сковороди, 2) проходила виставка «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.»

Організатори виставки:

  • Головне управління культури і мистецтв
  • Київської міської державної адміністрації
  • Київський Медіа Холдинг
  • Національний університет «Києво-Могилянська академія» (Наукова бібліотека, Музей української звитяги,
  • Центр юдаїки, Центр європейських досліджень, Видавництво «Дух і літера»)

Виставка проводилась за підтримки Голландського Гуманітарного Фонду (Dutch Jewish Humanitarian Fund)

В основі виставки – колекція журналіста Вахтанга Кіпіані та зібрання бібліотеки НаУКМА а також окремі видання передані на виставку Т. Возняком, Й. Зісельсом, С. Одаричем, О. Пограничним та ін. На виставці буде представлено періодичний самвидав 1960–70-х. рр та неформальну пресу 1980-х–початку 90-х рр., а також часописи, які випускалися українцями за кордоном. Перші спроби зібрати зразки самвидаву та неформальної преси робили ще під час перебудови – як представниками державних бібліотек, освітніх установ, так і приватними зусиллями. Також відомо про постійний інтерес до отримання зразків неформальних видань закордонними установами – серед інших, дослідницьким відділом Радіо «Свобода» в Мюнхені, Бібліотекою Конгресу США у Вашингтоні, Українською Пресовою Агенцією в Лондоні, архівом Бременського університету, Каліфорнійським університетом у Берклі, Міжнародним інститутом соціальної історії в Амстердамі тощо. В Україні не було створено центрів, які б спеціально займалися збиранням і дослідженням цього різновиду преси. Тому український періодичний самвидав розсіяний по світу в десятках окремих колекцій. Найбільші у ЦНБ ім. Вернадського, Архіві-музеї українського самвидаву «Смолоскип» та в колекції Вахтанга Кіпіані. Історія періодичного самвидаву в Україні починається у першій половині 1960-х рр. Рукописні та машинописні часописи й вісники були доволі поширеним явищем у студентських аудиторіях та інтелігентських колах під час «відлиги». Тоді ж виникає політичний самвидав, що став доказом формування ідеології нового покоління борців за самостійну Україну. 1964 р. підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (до 1966 р. вийшло друком 16 номерів). Згодом під егідою «Української загальнонародної організації» вийшов журнал «Український вісник». Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст Вячеслав Чорновіл розпочав випуск іншого «Українського вісника», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Відчайдухи були так само вираховані КДБ й покарані багаторічними термінами. Незважаючи на арешти, періодичний самвидав продовжував виходити в 70-х рр.. На виставці буде представлено близько 15 видань цього періоду. У другій половині 80-х рр.. політична ситуація в СРСР змінилася. Перебудова створила умови, в яких запити широкої публіки до нової інформації значно перевищували, те, що могла запропонувати офіційна преса. В той же час суворі покарання за інакодумство дещо втратили свою невідворотність. Як результат цього у 1980 – поч. 90-х рр. почали виходити численні видання неофіційної преси. Найбільшими центрами її виготовлення були Київ (близько 250 назв), Львів (понад 100 назв), Житомир, Луцьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків. Прикметно, що самвидав виходив і в маленьких містечках і навіть селах – Снігурівці на Миколаївщині, Куровичах на Львівщині, Тернах на Сумщині, Острові та Великих Бірках на Тернопільщині, Дубовому на Закарпатті, Родниковому та Новокльоновому в Криму… Друк здійснювався в умовах напівпідпілля – здебільшого, у столиці Литви – Вільнюсі, а також інших містах Балтії. Якісь видання мали виражений антирадянський характер, інші ж були новою для радянського простору формою свободи, що іноді межувала із самодіяльністю. На виставці буде представлено видання всіх різних ступенів опозиційності того часу від видань РУХУ та УГС до екологічних, гумористичних, еротичних газет. Також буде виставлено партійні та політичні видання, видання громадських організацій – Товариства Лева, «Меморіалу2, ТУМ; газети національних спільнот: євреїв, вірмен, кримських татар, культурологічні, музикальні, літературно-мистецькі, фензіни; релігійні видання – УАПЦ, УГКЦ, протестантів, РПЦ, «Білого Братства»; дитячі, молодіжні та студентські листки, гумористичні, розважальні, комерційні газети, видання діаспори, могилянський самвидав.

Найбільш знакові видання: «Український вісник» Вячеслава Чорновола, «Поступ» Олександра Кривенка, «Голос відродження» Сергія Набоки, «Наша віра» Євгена Сверстюка, «Євшан-Зілля» Ірини та Ігоря Калинців.

В рамках виставки вітбулись наступні акції:

  • Презентація каталогу самвидавної та неформальної преси
  • Кривенківські читання. Семінар для студентів-журналістів
  • Вечір пам’яті Політковської
  • Презентація книги З. Антонюка
  • Презентація журналу «Ї»
  • Вечір Харківської правозахисної групи
  • Вечір «Коло Набоки»
Інформаційний бюлетень Чернівецького єврейського общинного фонду. № 1 (серпень 1988), № 2(23; квітень 1993), № 1(18-19 грудень 1989 – січень 1990).
Колекція самвидаву радіостанції «Свобода». № 26/84 17.08.84, № 21/77 25.07.77, № 36/85 14.11.85

  • Семен Сандлер. У допомогу тим, хто вивчає їдиш // Додаток до журналу «Советіш Геймланд» № 8 випуск 1, 1980; випуск 2, 1982.
  • «Коль Цион» – орган сіоністської організації Іргун Циони № 4 1990, січень
  • Варда Ремее. Діалоги. Переклад Є. Вороніна за редакцією Л.Горогецького
Семен Сандлер. У допомогу тим, хто вивчає їдиш // Додаток до журналу «Советіш Геймланд»№ 8 випуск 1, 1980; випуск 2, 1982.

(more…)

Виставка «Яхад», до шістдесятиріччя держави Ізраїль

17 квітня – 20 травня 2008 року в галереї «Da Vinci» проходила виставка «Яхад», присвячена 60-літтю Держави Ізраїль.

На виставці було представлено роботи Олени Агамян, Матвія Вайсберга, Олексія Владімірова, Віктора Гукайла, Юлії Лазаревської, Якима Левича, Вячеслава Пільмана, Катерини Радянської, Любові Рапопорт, Олександра Ройтбурда, Пінхаса Фішеля, Юлія Шейніса.

Виставка проводилась за підтримки Голландського Гуманітарного Фонду (Dutch Jewish Humanitarian Fund)

Роботи Віктора Гукайла (Ілюстрації до книги Мартін Бубер. Ѕог і Магог: роман/пер. з англ. – К.: Дух і Літера. 2007. — 320 с.)

Роботи Віктора Гукайла (Ілюстрації до книги Януш Корчак. Дитя людське: Вибрані твори / пер. з пол. – К., ДУХ І ЛІТЕРА, 2007. – 536 с.)

(more…)

Виставка «Культур-Ліґа: художній авангард 1910-х – 1920-х років»

У грудні 2007 – січні 2008 року в Національному художньому музеї України відбулася виставка, що представляла діяльність відомого об’єднання єврейських митців, письменників, режисерів і видавців «Культур-Ліґа».

Організатори виставки:

  • Національний художній музей України
  • Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА
  • Центр європейських гуманітарних досліджень НаУКМА
  • Російський єврейський музей
  • Паризький єврейський музей
  • Національна Бібліотека України імені В. І. Вернадського

Учасниками «Культур-Ліґи» були: Марк Шагал, Ель (Елієзер) Лисицький, Давид Гофштейн, Перец Маркіш, Марк Епштейн, Натан Альтман та інші всесвітньо відомі діячі культури. «Культур-Ліґа» діяла в Києві, Москві, Варшаві, Вітебську – містах, в яких на той час єврейське життя було найбільш цікавим та інтенсивним. Найбільш активно «Культур-Ліґа» працювала у 20-ті роки XX століття – несприятливий час для творчості. Книги публікувалися на поганому папері, виставок практично не було. Лише згодом роботи митців були оцінені як шедеври, а лічені книги, що зберіглися, стали раритетами.

На виставці було представлено живопис, графіку і плакати «Культур-Ліґи», а також архівні документи, книги та фотографії, що розповідали про діяльність об’єднання.

Був виданий альбом-каталог виставки. До каталогу увійшли статті провідних мистецтвознавців, які представили «Культур-Ліґу» в контексті загальних тенденцій культури XX століття.

Відео:

Виставка:

Рецензії:

(more…)