«Ніцше, Пруст, Бодлер і Рембо не вийшли з моди єдино завдяки неупередженій жорстокості, диявольській хірургії та надміру жовчі. Безжальність живить текст, не дає йому застаріти. Не вірите? Пригадайте незмінний авторитет Євангеліє, книжки отруйної та злої»

Еміль Сьоран

На початку 2023 року у видавництві «Дух і Літера» побачило світ українське видання книги французького філософа-есеїста румунського походження, члена Румунської академії Еміля Сьорана «Силогізми гіркоти. Падіння у час». Значна частина спадку письменника досі незнайома для української академічної спільноти, зокрема, його magnum opus «Трактат про деконструкцію» [Cioran, 1949] — класична робота про нігілізм ХХ століття. Центральними темами тут є занепад європейської цивілізації та пов’язані з ним скепсис, невіра у прогрес, загальна трагедія людського існування тощо. Широкий тематичний діапазон філософії Сьорана дозволяє залучити його спадок до розгляду найгостріших проблем нашого «розлогого теперішнього», адже проблема крихкості людського буття, аналізована автором, аж ніяк не застаріла на фоні тих екзистенційних викликів, з якими зіткнулося людство впродовж першої чверті ХХІ століття.

Еміль Сьоран — чи не найбільш контраверсійна постать інтелектуальної арени ХХ століття. Румунський і французький філософ-есеїст, який ще прижиттєво зажив слави «нігіліста століття», «короля песимістів», «прокурора людського роду в тому нескінченному процесі, який ведеться між людиною, Богом і світом», у 20 років визначивши себе «спеціалістом у царині смерті», а наприкінці життя — «чужинцем для поліції, чужинцем для Бога і для самого себе», так і залишився загадкою для сучасників та послідовників. Хто він — симпатик та апологет найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття чи охоплений екзистенціальною тривогою послідовний ескапіст, заповітною мрією якого були крайні форми індивідуалізму та ізоляціонізму? 

Заледве можна зрозуміти ті питання, які Сьоран підіймає на сторінках збірки «Силогізми гіркоти. Падіння у час», оминувши увагою історико-культурний контекст життя автора — постаті, яку можна описати словами Віктора Петрова як «людину без ґрунту». Сьорана важко ідентифікувати та «каталогізувати» не лишень у питаннях його національної самоідентифікації — ревний поборник національного відродження Румунії у молоді часи, за два роки до початку Другої світової війни назавжди переїздить до Франції, згодом — припиняє писати та говорити румунською, відкриваючи нову сторінку життя — сповнену розчаруванням у європейській цивілізації, похмурим скепсисом, невірою у прогрес і, водночас, гострим аналізом поширених забобонів та історичних ілюзій, безпощадною критикою себе й людини загалом. 

Сьоран народився у румунському селищі пастухів та лісничих Решінарі, розташованому у Трансильванії — «землі по той бік лісів». «Це прокляте, це чудове Решінарі» — як називав його сам Сьоран. Селище належало тоді Австро-Угорщині й пізніше увійшло до складу румунського жудецу Сібіу. Пізніше, у дорослому віці, він неодноразово зазначав, що назавжди закарбував образ рідної Трансильванії у свідомості — місця, яке називав «раєм, що вивільнює і манить до себе», здатним зібрати докупи все його життя.

Трагедію свого існування Сьоран усвідомив з часів «відлучення» від райського місця, де провів дитинство — з часів переїзду до Сибіру у 10 років і вступу до ліцею. Решта життя Сьорана з того моменту була, за його визначенням, недосконалою. Досягти цієї досконалості філософові так і не вдалося впродовж усього часу його земного існування. Син православного священика, який навчався у німецькій школі і з отроцтва захоплювався читанням, геть відрізнявся від однолітків — постійно відвідував місцевий цвинтар, товаришував із трунарем, страждав на безсоння, одержимий до безуму філософськими питаннями, головними серед яких були велич смерті і невідворотність кінця — мотиви, які широко представлені в його есеях та афоризмах у збірці «Силогізми гіркоти. Падіння у час». Можна припустити, що саме жага якщо не відповісти на ці питання, то принаймні упокоїти власну бентегу підштовхнула Сьорана до вступу на факультет філології та філософії Бухарестського університету, де він затоваришував з Мірчею Еліаде й Еженом Йонеско — провідними румунськими інтелектуалами тих часів. Світогляд їхнього гуртка склався під сильним впливом німецького культур-песимізму й філософії життя (Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Людвіг Клагес).

Причини розчарування життям та позиціонування його як «випадкового та марного», наскрізні для творчості Сьорана, можна угледіти у тому ідейному повороті, що спіткав молодого автора впродовж воєнних та повоєнних років. З 1932 року Сьоран починає публікуватися в румунській пресі, виступає з різкою критикою румунського провінціалізму, гаслами відродження нації, надіями на харизматичного вождя, симпатією до італійського фашизму й німецького нацизму. У 1933—1934 роках здобуває блискучу європейську освіту: отримавши стипендію Фонду Гумбольдта, навчається в Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма і Мюнхенському університеті імені Людвіга Максиміліана. У 1935 році повертається до Румунії, викладає у провінційному ліцеї. Перші написані румунською книги песимістичної філософської есеїстики з’явилися саме у цей період. Загалом Сьоран написав румунською лише 5 книг, решта вийшли друком французькою, зокрема, «Трактат про деконструкцію» 1949 року. Критики схвально відреагували на цю працю, зазначивши, що Сьоран — це «той, на кого всі чекали, пророк концентраційних таборів та колективного суїциду, той, чию з’яву пророчили усі філософи небуття та абсурду», охрестивши його «істинним глашатаєм поганих новин та тим, хто буде свідком епохи». 

З 1949 році його книги виходять друком у видавництві «Галлімар» кожні 4 роки, а також публікувалися в Німеччині, Англії, Іспанії, Італії, США, Японії. У них був невеликий наклад — усього 2-3 тисячі примірників. Вони друкувалися не «кишеньковим» форматом, а великими томами. Від літературних премій, які інколи були дуже привабливими (зокрема, ідеться про премії «Рівароль», імені Сент-Бьова, «Комбат», «Нім’є») він, за винятком першої, почергово відмовився. У 1987 році журнал «Фігаро» назвав Сьорана «одним із найбільш втаємничених філософів», «відомим незнайомцем», а у Німеччині його часто називали «утаємниченим». Крім того, Сьоран послідовно відмовлявся від усіх інтерв’ю та телеефірів, на які був запрошений — отже, французька публіка знала про нього досить небагато.

«Французький» період життя Сьорана починається з отримання стипендії Інституту Франції у 1937 році та переїзду з Бухареста до Парижа, де автор оселився у маленькій мансардній квартирі в Латинському кварталі, в якій мешкав до скону. У Парижі Сьоран відвідував семінари з філософії в Сорбонні, а також багато подорожував Францією, Іспанією, Великою Британією — пішки та на велосипеді. Під час гітлерівської окупації перебував у Парижі. Після війни вирішив залишитися у Франції й перейти на французьку мову, а також повністю порвати з колишніми націоналістичними ідеями. Сьоран усе життя прожив самітником в умовах крайньої бідності, зустрічаючись лишень з вузьким колом обраних друзів. Незважаючи на це, до кінця 1960-х років набув у нонконформістської молоді Франції, Іспанії, ФРН, Північної і Латинської Америки славу своєрідного «пророка нігілістичної епохи». Його книги перекладалися багатьма мовами, визнання повернулося до нього навіть у Румунії. Останньою книгою, що набула гучного успіху й навіть стала бестселером, була збірка «Зізнання і прокляття» [Cioran 1987]. Після того він практично більше нічого не писав до смерті у 1995 році.

За доби студентства Сьоран великою мірою надихався філософією культур-песимізму, найвідомішими представниками якої є Шопенгауер, Ніцше та Шпенглер. Власні ж філософські погляди, які можна вважати своєрідним тематичним продовженням цієї течії, виклав кількома десятиліттями пізніше, що можна пояснити авторовою закритістю до спільноти і небажанням публічності, а також нехіттю долучатися до сучасного йому інтелектуального мейнстриму. Як зазначає Віталій Щепанський, навчаючись  в  Німеччині,  а  потім  живучи  у  Франції, Сьоран не пройнявся ні філософією Мартина Гайдеґера, ні екзистенціалізмом Жана-Поля Сартра, бо цілковито  перебував  у власній  «філософії  життя», сповненій мотивами гностичного песимізму,  античного  скептицизму  і  буддійськими  трактуваннями  людської  свідомості. Найближче у своїх поглядах він наблизився хіба до Клагеса, лекції котрого він слухав, перебуваючи на грантовій програмі у Німеччині 1930-х рр. [див. Щепанський 2018: 48].

До того ж, попри тематичні та змістові паралелі його творчості з працями представників школи французьких моралістів (Мішеля де Монтеня, Блеза Паскаля, Франсуа де Ларошфуко, Ніколя Шамфора), а також із творами Джакомо Леопарді, Фрідріха Ніцше, Семюеля Бекета, та, зрештою, Освальда Шпенглера, найвідоміший твір якого, який по праву вважають вінцем філософії декадансу — «Присмерк Європи», — побачив світ ще у 1918 році, Сьоран був проти ідентифікації з жодною філософською течією.

Вибір Сьораном саме есеїстичної форми письма, вочевидь, був зумовлений двома причинами: 1 — засобами «короткої форми» якомога повніше представити чуттєві враження, процеси мислення і проживання подій тої епохи, свідком якої він став; 2 — слідувати своєрідному стилю, що висвітлював би настрої часу та самого автора, лейтмотивами якого були ідеалізування атараксії та абстиненції, фрагментарне сприйняття часу, антисистемність, надання права існування будь-якій міфологемі, психологічний апатрид — неможливість довести ні свою культурну, ні національну ідентичність, есхатологічні та утопічні моделі тощо.

До особливостей Сьоранової есеїстики, безперечно, слід віднести підпорядкування єдиному мотиву — пошуку відповідей на світоглядні запитання, що супроводжували автора впродовж усього його життя на тлі катаклізмів та катастроф ХХ століття: що таке людина і час, чи є людське буття посутньо регресивним, чи є цивілізація благом, чи варто боятися смерті тощо. Щепанський влучно завважує, що «для Сьорана постмодерн – це втілення безкінечної деградації, стан людської історії, у якому ніщо не має сенсу, окрім безумства – світ, у якому все вже давно пояснено. Людська істота вперше опинилася сама перед собою лише в епоху постмодерну, але коли це сталось і людина усвідомила цю тотожність, вона зникла/випала із часу» [Щепанський 2014]. Дійсно, Сьоранові ідеї посутньо постмодерні, просякнуті розгубленістю людини, яка опинилася на зламі епох, захопилася, а потім розчарувалася ідеологічними міфологіями, пережила найтемніші епізоди європейської історії ХХ століття, будучи, зокрема, свідком чотирирічної окупації Франції нацистами.

Усі ці сюжети відбивають Сьоранові твори «Силогізми гіркоти» (1952) і «Падіння у час» (1964) — сам автор вважав їх одними з улюблених і важливих із того, що йому вдалося написати. Збірка, перекладена Марією Абрамовою та надрукована 2023 року у видавництві «Дух і Літера», складається з двох великих однойменних відділів, перший з яких — «Силогізми гіркоти» — презентує найбільш цікаві та промовисті афоризми автора, другий — «Падіння у час» — 9 коротких філософських есеїв: «Дерево життя», «Портрет цивілізованої людини», «Скептик і Варвар», «Чи сумнівається Диявол?», «Жага і страх слави», «Про недугу», «Найдавніший страх», «Небезпека мудрості» і «Випасти з часу». Читаючи український переклад книги, падає в око майстерність пані Абрамової — досвідченої перекладачки французької прози, на рахунку якої близько 40 перекладених творів. Вона з легкістю передає настрій книги та її автора — «темного гностика», який тяжів до скептиків, нігілістів та фаталістів, усвідомлював себе як «безтілесну ідею, нерв, що кровоточить», провідними мотивами для якого були утопія, ностальгія — через неможливість злитися із часом, загальна трагедія людського існування. 

Слід відзначити, що збірка «Силогізми гіркоти. Падіння у час» — третя книга Сьорана, видана українською. Першими двома були «Допінґ духу» (видавництво «Грані-Т», 2011, переклад з французької Ірини Славінської), а також «Зізнання і прокляття» (переклад з французької Олега Шульженка).

Науковий редактор збірки Тарас Березюк у передньому слові з промовистою назвою «Метафізика порожнечі», з хірургічною точністю препарує Сьоранів світ без людини, урухомлюваний всеохопним знехтуванням історицизмом та покликом вітальної деструкції. Окремої уваги, на мою думку, заслуговують кілька смислових акцентів передмови Березюка: засаднича плюралістичність Сьоранової прози, яка проголошує рівнозначну можливість досвідів та не претендує ані на цілісність, ані на істинність; реактулізація цієї філософії одною з найвідоміших американських філософинь сучасності Сьюзен Зонтаґ, яка, словами Березюка, «попри натяки на приреченість доби мислити не інакше, як контекстами, мультидетермінованими потоками, де хіба лиш нервовий тік чи непідвладний жест зберігає право на автономію, знаходить нішу і для думки майже невідомого румуна» [Березюк 2023: 9]. До того ж, вельми корисними є зібрані у кінці видання обсяжні редакторські примітки, які слугують своєрідними містками між Сьорановими сюжетами та контекстами інших філософських течій, відсилками до яких сповнені тексти збірки.

Попри відсутність у Сьорановій філософії звичних для «канонічних» філософій концептуального апарату та фундаментальності, це її зовсім не упосліджує, навпаки — його тексти можна вважати вельми корисними як для розуміння загального контексту європейської філософії ХХ століття, так і для глибшого занурення у традицію французького постструктуралізму та постмодернізму, своєрідною тематичною предтечею яких, по праву, можна вважати і філософію Сьорана.

Зрештою, можна по-різному ставитися до постаті румунсько-французького автора з огляду на неоднозначність його світоглядної та політичної позицій, втім не можна не погодитися зі словами автора передмови книги про те, що факт видання збірки є плюралістичним жестом, важливим для формування етики стійкості й толерантності українського суспільства. Ті питання, відповіді на які силився впродовж усього життя віднайти Сьоран, гранично актуальні для українського суспільства. Кризова ситуація, в якій ми опинилися з початку російсько-української війни та її ескалації у 2022 роках якнайкраще свідчить на користь того, що здатність опиратися ворогові лежить не тільки у фізичній площині, а й у площині культурній, метафізичній тощо — зокрема, хіба не переосмислити, що означає бути людиною (суголосно із Сьораном), закликали провідні українські інтелектуали ще від початку нашої незалежності? Згадаймо хоча б Мирослава Поповича: «Але людина — це не є те, що вона зробила. Добре з цього приводу сказав Шолом-Алейхем: “Людина — це те, чим вона може бути”. А оце “може бути” — не покладеш на папір. Кажуть: історія не знає умовного способу. Неправда! Вся історія — це і є умовний спосіб. Кожну хвилину ми можемо бути тут або в іншому місці, можемо зробити щось таке або зовсім інше. Інакше не було б свободи прийняття рішення. І оскільки є можливість бути іншим, не таким, як сьогодні – людина відповідає за своє життя і вчинки» [Бутусов 2018]. 

Читаючи, натомість, рядки творів Сьорана, просякнуті, на позір, песимізмом і занепадництвом, в яких він пише, що людина — «біологічно декласований екземпляр, чиє місце в ієрархії створінь годилося б посісти левові чи тигру», «Вона неприродно самотня, але так само — хитка. Неорганічне самодостатнє; органічне залежне, загрожене, нестійке; свідоме — квінтесенція занепаду», «Хто боготворить завтра, майбутнього не має. Такі позбавляють теперішнє вічного виміру, і залишається їм хибна воля, їхня велика надія — і велика кара», можна відчути щонайменше два життєві порухи: 

1 — катарсичний стан, спровокований реактуалізацією усвідомлення власної смертності;

2 — найгостріше бажання бути, тривати, існувати, вижити, і (відповідно до прихованої між рядків поради самого Сьорана у есеї «Скептик і Варвар»), віднайти у собі «віру в реальність добра і зла, у їхнє окреме і незалежне існування». Заперечити те, що пише Сьоран: «…немає більше вчинків ні хороших, ні поганих, себто жодних, тобто речі, як і наші про них судження, взаємознищуються у пливкій тотожності»; натомість, пристати до його ж пропозиції «вбити у собі скептика»! «Позаяк сумнів несумісний із життям, упертий і послідовний маловір, цей живий труп, урешті зазнає поразки, для шукача будь-яких інших сенсів нечуваної. Лютий від того, що на втіху собі шукав неповторності, він зажадає безликості, забуття, і тоді саме — разючий парадокс! — коли втратив усякий зв’язок з усім, з усіма. Наслідувати буденне — от і все, чого скептик прагне у цю мить падіння, зводячи мудрість до конформізму, а порятунок — до свідомої ілюзії, ілюзії незаперечної, інакше кажучи — до прийняття речей такими, якими вони видаються». 

Історія життя та філософського становлення Сьорана може бути цікавою алюзією на сучасність, неабияк прислужитися сучасному українському суспільству, яке перебуває у «фазі росту», в процесі віднайдення власного голосу у складному поліфонічному світі ХХІ століття. Зрештою, попри загальний песимістичний контекст Сьоранової творчості, яскравими і повсякчас актуальними можна вважати його ідеї про те, що людина, хоча і недостатньо вільна, але є тим створінням, що може зробити живий вибір — і, навчені уроками минулого століття, ми можемо по-новому осмислити цю ідею у кризову епоху виборювання нашого права на майбуття. 

References

Березюк, Т. (2023). Сьоран. Метафізика порожнечі. У: Силогізми гіркоти. Падіння у час (с. 7–16). Дух і Літера.

Бутусов, Ю. (2018, 11 лютого). 10 цитат Мирослава Поповича: пам’яті українського філософа Источник: https://censor.net/ru/r3049767. https://censor.net/ru/resonance/3049767/10_tsitat_miroslava_popovicha_pamyat_ukranskogo_flosofa.

Еміль Чоран. (2018, 28 жовтня). https://serko.info/2018/10/28/emil-cioran/.

Щепанський, В. (2014, 27 вересня). Джерела філософії Е. М. Чорана/Сьорана. https://tureligious.com.ua/knyha-pro-filosofiyu-e-choranasorana-vstup-struktura-opovidi/.

Щепанський, В. (2018). Гностична антропологія Еміля Чорана. Вісник Черкаського університету, (1), 47–58.

Cioran, E. (1949). Précis de décomposition. GALLIMARD.

Cioran, E. (1986). Aveux et Anathèmes. GALLIMARD.

Влада Анучіна

Книга Псалмів, Тегілім, може бути цікавою з двох причин. По-перше, як релігійний текст і джерело морально-етичних настанов. По-друге, як поетичний твір і естетичний предмет. Але якщо він доповнений коментарями Шимшона Рафаеля Гірша, то є ще й «по-третє». Це досить смілива проба герменевтичного аналізу святенного письма, що виявляє потенціал культурного артефакту. Інакше кажучи, коментарі Шимшона Рафаеля Гірша – один із якорів екзегетики, тобто трактування релігійного тексту з причини пошуку його переконливості, істинності і, що важливо, дієвості назовні.

Особливістю Псалмів редакції Гірша є її функція, що була реакційною відповіддю антимодерної протидії за збереження самобутності шляхом заглиблення в писемний текст і нарощування плюралістичної терпимості до інакшого. Адже вона виникла в часи колоніалізмів, формування національних держав, активного промислового поступу і трансформації економічно-суспільних відносин, асиміляції юдеїв Європи в християнському світі на цьому тлі й пошуків реформування юдейської етики, яка реагувала би на ті зміни.

Шимшон Рафаель Гірш (1808–1888) був одним із провідників цього процесу. Німецький єврей і рабин, оточений ідеями позитивізму, шляхом перетворення юдейської освіти наполягав на зміні світогляду, який повинен керуватися не виключно священними ритуалами, а й досягненнями світової думки, зокрема у природничих науках, історії тощо, – особливій взаємодії єврейської з іншими культурами й суспільствами. Тобто його релігійна філософія пропонувала збереження унікальності за допомогою відкритості до світу, але з певною констеляцією сакрального вчення у ньому. Йде мова про пріоритет віри в Бога й Божого слова над науковим знанням, що в цілісності повинно сприяти більшому пізнанню вищих сил. Таким чином Гірш сподівався унеможливити розмивання єврейської ідентичності в потоці модерності, як і не допустити кам’яної замкненості, що посилює ортодоксальність і маргінальність спільнот. Такі його твори, як «Дев’ятнадцять листів», «Гореб: філософія єврейських законів і обрядів», статті й памфлети в щомісячному журналі «Jeschurum», а також переклади й коментарі Тори, Сідуру, Псалмів, – є носіями й прикладами реформаторської позиції (Derech Eretz).

Псалми – це пісні й гімни, похвали й догани, сумніви й прозріння, приватні й літургійні звернення до Бога невеликого розміру, часто на одну тему: пошуку морального натхнення у вищих силах. Книга Псалмів – частина Танаху, або ж «Гебрейської істини», – Старого Заповіту, де є одним із основних літературних творів, складається зі 150-ти псалмів достеменно невідомого авторства, попри існуючі припущення, що перші вірші були написані Давидом, чи йому присвячені. Втім, очевидно, що їх створювали протягом не одного покоління. Псалми виконували під музичний супровід псалтиріона, струнного інструмента, який дав назву молитовнику.

Як і весь старокнижний текст, Тегілім був написаний гебрейською. У результаті це породило декілька проблем. Першою є та, що походить із відносної монолітності мови, тобто її іманентного, невідкритого до зовнішнього впливу характеру. Це ускладнює доступ до витоків окремих слів, а тому встановлення оригінального змісту, покладаючи надії на знавця, якому належить розпоряджатися семантичною варіативністю висловлювання. До цього ж веде друга проблема, а саме строкатий характер нерозділених приголосних на письмі, що в усному мовленні відтворювалося також знавцями глибокої традиції – масоретами, які тримали й передавали зміст письма з покоління в покоління, і навіть після кодифікації методу прочитання залишався простір для інтерпретації. Саме завдяки цьому стали необхідними й можливими коментарі Гірша.

Бувши написаним мовою, якою звертався Бог до євреїв, святий текст, за переконаннями Гірша, можливий для пізнання виключно в межах цієї мови, без абиякого стороннього втручання зовні. Це окреслило метод його інтерпретації, який вимагає особливої ерудованості, досконалого знання релігійних текстів, як і етимології окремих слів. Без цього навряд чи можливе «розкриття» змісту, – розкриття, що пояснює і скеровує. Зрештою, послідовний «переклад» на доступну для читців мову з необхідним для них змістом повинен був стати важливим проєктом пошуку джерел спільності у винятковості (духовної обраності) у вирі культурної асиміляції і соціального розщеплення, що загалом могло ще й сприяти виникненню Шоа. Але за пів століття до того рабин і німецький єврей Гірш навряд чи підозрював (та й годі повірити, що був здатний вплинути в іншому випадку), як виявить себе модернізаційна парадигма в котловані націоналізмів з колоніалістськими амбіціями біополітики й соціальної інженерії, де конструювання народів виявилося настільки ж гнучким, як і конструювання міфології. Зрозумілим воно стане лиш після. А до того головний рабин Франкфурта (1851–1888) організовує школу для єврейських дітей, періодичне видання, пише коментарі до П’ятикнижжя (1867–1878), а згодом видає Псалми (1882).

Тегілім із коментарями Гірша був перекладений німецькою мовою у послідовному викладі віршів з розлогими поясненнями до більшості. В одному з них читаємо: «Зазвичай наша свята література не користується таємною мовою, а хоче ясно все означити, тому завжди слід шукати у буквальному значенні слів способу зрозуміти думку» (71:4). Проблема, що її бачили перед собою і християнські протестанти, у модерну добу виражається в необхідності чистоти розуміння божественного письма, а це принаймні частково намагалися надолужити «поверненням до джерел». Саме тому чесним завданням Гірша було звернутися до оригінального письма й спробувати пояснити його своїй авдиторії – німецькомовним євреям. І тут у нього виходить побувати в двох ролях: перекладача-коментатора і пророка, – іноді окремо, а іноді водночас.

Наприклад, у багатьох коментарях автор демонструє оригінальне слово чи словосполучення, які з допомогою спільнокореневих і подібних термінів намагається розтлумачити в цілісності загального вислову. Іноді це тлумачення переходить рамки чисто лінгвістичного аналізу і стає полем битви інтерпретацій. Тоді у вірші «Мій Боже, мій Боже, для чого Ти залишив мене – далекі від допомоги мені слова мого крику» (22:2) словосполучення «для чого» є більш потрібне, ніж «чому», оскільки «Давид не запитує “чому?”, для нього невірність, непідкорення Творцеві – достатня причина», а саме́ «для чого» наголошує на певній меті, що її Бог поклав на обраних. У коментарі до іншого гімну сказано: «Цей псалом навчає нас, як стати впевненим у майбутньому визволенні, розмірковуючи про наші теперішні страждання, пов’язані зі зруйнуванням Храму і вигнанням» (74:1). Тобто подана інформація програмує режим сприйняття релігійного тексту, або ж регулює канали прочитання. У цьому – специфіка коментарів як не суто філологічної перекладацької роботи, а дидактично-філософської, що витесує з перейнятого тексту новий політично детермінований культурний артефакт, прочитання якого – завдання іншого герменевтичного аналізу.

Насамкінець зацитую рядки з одного послання рабина Гірша, які, здається, добре передають сутність його ідеї: 

«Псалми, як і всі Писання, промовляють мовою людей <…>. Як говорили Коперник, Кеплер, Ньютон, так приблизно говорять сьогодні всі люди, спроможні говорити. Мова залишається тією ж, незалежно від того, чи думають люди, що сонце крутиться навколо землі, чи гадають, що земля обертається навколо сонця. Мета всяких Писань не навчати астрономії чи фізики, а лише спрямувати людину на шлях істини. <…> Писання досягнуть своєї мети, якщо духовний слух людини спрямований на “музику сфер”, на розуміння мови “неба й землі”, якщо вона готова усвідомити, що немає ніякої думки без Мислителя, і ніякого закону без Законодавця. <…> Що більше людина розуміє ідеї, виражені природою, і закони, які правлять світом, то ліпше може осягнути оком розуму одного Бога, джерело всього – ідеального та матеріального» (19:7).

Тарас Березюк

У видавництві «Дух і Літера» вийшов 32-й випуск художньо-публіцистичного альманаху «Єгупець». Як і завжди – він змістовний, багатогранний, і, що важливо, інтеркультуральний, а зараз, окрім усього, ще й злободенний. Євреї та українці, Київ і Єрусалим постають у книжці як єдине ціле. Звісно, кожен зі своєю історією та етнічною специфікою, але завжди разом, з повагою, з любов’ю, з відчуттям причетності й присутності у світовій історії та культурі. 

32-й випуск «Єгупця» поділений на наступні розділи: «Війна», «Вірші, написані після 24 лютого 2022 року», «Довоєнне», «Поезія», «Наші публікації», «Проза», «Спогади», «Мистецтво». Отже, нижче – коротко про зміст книжки.

ВІЙНА

Війна – тлінна, однак неминуча, але не тому, що історія ходить по колу, а якраз тому, що не ходить. А отже, гасло росії «Можем повторить» – всього лише анахронізм радянських привидів, які вчувають, але не усвідомлюють увесь відчай безвиході з власного мертвого тіла й мавзолейного дизайну. І ця не-усвідомленість не лишає росіянам іншого вибору, як любити свій анахронічний дизайн з хронічним фашизмом на червоному чолі. Детальніше про це розповідає історик, фахівець з історії Східної Європи Тімоті Снайдер у «Дев’яти тезах про путінський фашизм». Тези Тімоті Снайдера побудовані на основній сентенції, на якій, власне, й зароджується «зіґхайлівське» єство російської імперії: «…фашизм у радянському побуті ніколи не мав чіткого змісту».

У 30-х роках ХХ століття російський культурний простір не обходився без суперечок стосовно добра і зла природи німецького фашизму, відтак породивши двояке ставлення до нього: одні толерували сталінізм, бо Сибір же неісходима, інші – фашизм, який інтерпретувався як вищий патріотизм, непереможна сила імперій перед світовим злом. Тут дослідник доречно зауважує, що світовим злом росіяни назначають кожного, «…хто вторгся в Радянський Союз; або, у ширшому розумінні, загрожував Радянському Союзу; або практично робив те, що радянському керівництву не подобалося». Згодом же термін «фашизм» у радянсько-російському контексті адіафоризував свою історичну сутність, лишивши єдиний сигніфікант – ворог. Так, слідуючи за думкою історика, окреслюється одне з найважливіших розумінь, яке було нещадно «засибірене» радянсько-російською владою після війни: українці у Другій Світовій війні боролися проти фашизму, а росіяни – проти ворогів. Проти яких саме? Проти всіх. 

Отже, про путінський фашизм і ворогів, про досвід і наратив переможця у Другій Світовій війні, про «сталінський рай», «…коли росіяни були невинні і зі світом усе було гаразд» – читайте в тезах Тімоті Снайдера.

Що необхідно для того, аби остаточно, фізично й духовно, перемогти сталінізм/фашизм? Нам разом із європейцями треба тримати руки піднятими вгору. Про це у великому інтерв’ю «Le Figaro» зауважив один із засновників видавництва «Дух і Літера», франкомовний український політичний філософ Костянтин Сігов, згадуючи коментар філософа Сергія Кримського про жест Оранти, що нагадав йому «жест Мойсея, який простягає руки, щоб Ізраїль не програв битву з амаликитянами; при цьому Аарон і Гур допомагали йому тримати руки піднятими вгору».

Людська природа здатна нівелювати зло не тому, що воно видається незначним, а тому, що за своєю сутністю люди надають перевагу добру, його першості над злом, його вищості. Однак зло нікуди не дівається. І навіть коли воно має темпоральну термінологію, як, скажімо, комунізм як обрамлення ХХ століття, його сутність та – головне – рухливість і активність не зникає разом з епохою, оскільки глибоко осідає у свідомості людини. Цю особливість людської природи Костянтин Сігов називає наївністю. Він говорить: «Ми, європейці, були надто наївними. Ми думали, що зможемо обійтися без Нюрнберзького процесу над комунізмом, незважаючи на застереження таких дисидентів, як Володимир Буковський та Мустафа Джемілєв». В одному зі своїх соціологічних досліджень Зиґмунт Бауман зауважив, що говорити тільки про німецькість зла, це значить не помічати іншого, не німецького зла, нівелювати й применшувати його деструктивну функцію. Тож, можливо, наша наївність також є наслідком применшування радянського зла над німецьким фашизмом. Зрештою сьогодні ми бачимо, що у німецького й російського фашизму обличчя одне. Однак, щоб дати оцінку путінізму, треба почати зі сталінізму.

Чи можливе покаяння та засудження війни з боку росії, приміром, за зразком дисидента Андрія Сахарова чи генерала Петра Григоренка? Чи все ж таки сучасна росія – це суцільні путінферштеєри? Костянтин Сігов відповідає на ці та інші питання крізь призму неминучості етичного суду, який закономірно покликаний відбутися саме тут, в Україні, адже «імперська парадигма тут, в Україні, руйнується» остаточно. Це руйнування стало можливим саме через усвідомлення українцями того, що зло не має відтінків та ступенів. І коли за відсутності (нібито відсутності) крові й звірств нам здається воно замалим, то зовсім скоро можна побачити чітку та логічну послідовність еволюції зла, так наївно применшеного нами колись. Як, власне, і сталося зі сталінізмом та породженим ним путінізмом. 

Отже, інтерв’ю філософа Костянтина Сігова – про витоки війни, про її закономірність, а відтак – неминучість. А також про те, що перемогти неможливо зупинитися. Кома після другого слова – це дати можливість сталінізму/путінізму знайти вихід, щоб незабаром повернутися. Кома після першого слова – це український elan vital, яким ми маємо нагадати Західній Європі, що свобода – це не даність, а боротьба за неї. Свобода або є істиною без росії, або є ілюзією з росією.

Нам усім необхідна мова, щоб висловлювати почуття і думки, щоб переживати біль і потрясіння, щоб просто бути. Мова – наш онтологічний вимір, вона передбачає нас і обумовлює. Вона дозволяє візуалізувати наш світ. Найперше – внутрішній. Як часто, особливо за трагічних часів, ми відчуваємо, що для висловлення власних емоцій нам не вистачає слів. Війна особливо загострює почуття недосказаності й несказанності. Тоді ми починаємо вести щоденник. У сучасному геймерському світі він може мати різний формат: класичний щоденник «від руки», сторінка у соціальних мережах, власний блог тощо. У будь-якому разі – це місце, де упорядковуються думки. 

На початку ХХІ століття  канадська перекладачка та мовознавиця Соня Ланґ розробила штучну мову під назвою токіпона (Toki Pona), що в перекладі означає «мова добра». Токіпона використовувалася для штучного інтелекту та програмних інструментів, а також як терапевтичний метод усунення негативного мислення, коли пацієнти відстежували свої думки у мові. А отже, щоденник – це свого роду символічна токіпона, що візуалізується смислом кожного слова, наближаючи нас цим самим до мови добра.

Нині навіть підсвідомо наша мова пронизана війною, але так і має бути, адже саме їй (мові) потім усе це розповідати, писати і пам’ятати. Їй так само, як і нам, з усім цим жити і мати сенс, аби існувати надалі. Вихід на токіпону особливо важливий, щоб не втратити віру в себе і ближнього свого. Письменниця Олена Стяжкіна ділиться з читачами своїм особистим щоденником, щоб разом з усіма знаходити мову добра і любові. І, звичайно ж, щоб не забувати про те, що шлях до токіпони пролягає через біль і втрати, руйнування і зневіру. До слова, токіпону письменниця шукає з 2014-го року, коли довелося через вторгнення російської армії на Схід України емігрувати з рідного Донецька. Її книжка «Мовою Бога» – якраз про те, що дає нам силу тоді, коли рідна земля провалюється під ногами. Сама Стяжкіна зазначає: «Моя мова – повільна, тягуча. Хай буде тягучою, як мед. Як пал південного вітру. Як молоко від корови. Як життя. Хіба я маю підбирати і прискорювати життя?»… 

«Я загинула в Бучі», –  пише авторка від імені російської культури. І це також про пошуки мови добра, яка, як і свобода, в росії не існує. Отже, вашій увазі – «Щоденник війни» від Олени Стяжкіної.

ВІРШІ, НАПИСАНІ ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

ДОВОЄННЕ

Хочеш плакати – пиши вірші.

Хочеш кричати – пиши вірші.

Гніваєшся – пиши вірші. 

А коли твоя поезія стане потоком свідомості за формою та/або змістом, як, скажімо, вірші Бориса Херсонського, тоді це означатиме, що ти знайшов свою мову як індивідуальну форму для емоцій. А чого не вистачає в емоціях Бориса Херсонського? Боягузтва. Саме воно необхідне, щоб тікати від війни, не думати про неї, абстрагуватися. Але від себе не втечеш, навіть коли є куди тікати. Однак сам парадокс втечі у тому й полягає, що тікаєш саме тоді, коли немає звідки тікати, і немає куди. 

«Есть куда бежать и есть причины бежать, / но зубы вцепились в местность – пасть не разжать…».

Є такий прекрасний концептуальний вислів у грузинській мові: «шені чері ме», що перекладається, як «я візьму твій біль собі» або «усі твої біди – мені». Однак, попри наявність концептів біль/біда, мені йдеться не про жалобу й розпач. Усе це – про бажання слухати й почути, дивитися й побачити, згадувати й пам’ятати, охороняти і вберегти – свого і кожного. Шені чері ме –  звучить як боротьба, єврейське – хаканá. Моя хаканá (аби лише не Mein Kampf!). Це не вправляння з іноземних мов, це єднання мов заради єдиної найважливішої їхньої сутності (і якщо людська мова втратить цю сутність, то навіщо і про що ми тоді говоримо?) – безперервно нагадувати, що Людина – найвища цінність, її життя – безцінне, її свобода – неоціненна, її держава – суверенна. От тільки Сибір, як і завжди, неісходима… Отже, мова як живий організм має боліти й радіти, любити й ненавидіти, жити й помирати, відроджувати й пам’ятати… А, скажімо, поетична мова покликана також, аби нагадувати про найголовніше з тією метою, щоб не втрачати віру й завжди лишатися людьми. Поетеса Ія Ківа зауважує про біль і жах, що потекли мовними судинами наших душ: «носиш у роті великий тлумачний смітник / цю подряпану скриню з паперовою зброєю / якою тепер ні поцілити ні зцілити…». 

А отже, коли нам не вистачає слів, ми шукаємо їх серед тисячі книг, сотень поезій. Знаходимо, читаємо, перечитуємо, потім ще раз, ще і ще, потім знаємо напам’ять. І так, ніби закриваємо свій гештальт недосказаності. Але поезія – це не тільки про біль і пам’ять, це також про сенс нашого буття. Він у Слові. І якщо знаходиться мова, ось ця «паперова зброя», щоб мати сенс, значить нам «тепер ніколи не соромно бути й не бути». Отже, читайте поезію Ії Ківи в черговому випуску «Єгупця». Вона безперечно про те, щоб бути.  

«на війні ми ділимося усім що є / хлібом то хлібом /смертю то смертю…» (Олаф Клеменсен). Пам’ятаю, як у шкільні роки часто серед однолітків можна було почути легковажне «Прийде війна, попросиш хліба». Прийшла війна. І найперше, що вона знищила – це легковажність нашої мови. Нині слово – це хліб, ну, а ми – крапля солдатської крові, яка згортається у віршах на обгорілому колоссі.

Про тепло автоматної зброї, про те, як пережити все, що вже відбулося, про слова, що мають вагу, читайте поезію Олафа Клеменсена, Дарини Чупат, Юлії Мусаковської, Богдани Матіяш, Неллі Закс. 

НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ

«…він вмів усе, був усім та в будь-якій галузі виглядав велетнем, на плечах якого, за англійським прислів’ям, ми стоїмо». Таку ознаку Йоханан Петровський-Штерн дає людині Відродження – Богдану Жолдаку. Геніїв у нас багато, а великих – одиниці. Богдан Жолдак, безперечно, належить до других, тому нариси про нього – це, певно, одна мільйонна крапля з історій про яскраве й талановите життя українського письменника, сценариста, драматурга. 

Мені особисто пощастило познайомитися з Богданом Жолдаком під час зустрічі в Центрі Юдаїки. Це були якісь дві години спілкування. Ні! Це були цілі дві години спілкування з Богданом Жолдаком! Він (і це не метафора!) просто-таки заповнював собою увесь наш простір, а разом із тим – і наші серця. Здавалося, він не розповідає, а подумки знімає кіно. Леонід Фінберг сказав тоді: «Записуйте за паном Жолдаком. Він стільки всього цікавого ще розкаже». Зовсім скоро Богдана Жолдака не стане. Але він лишив після себе так багато всього важливого, талановитого, енциклопедичного, що нам ще стільки про це писати, читати, робити… За дві години, я звісно, не записала нічого, але це ті дві години, з яких пишеться ціла книга. Але зараз я повертаюсь до «Єгупця» й до значимих для української історії нарисів Йоханана Петровського-Штерна про Богдана Жолдака, де обов’язково будуть «жарт, жест, сміхова значуща пауза, трюкова Богданова інтонація…», а також два знайдені паном Богданом місцеві кіномеханіки Володимир Ілліч та Йосип Віссаріонович. А після нарисів вашій увазі представлені вибрані оповідання Богдана Жолдака з колекції Архівного центру дисидентських студій. 

ПРОЗА

Проза. Здавалося б, що об’єднує на перший погляд абсолютно різні прозові тексти в один розділ «Єгупця»? Їх об’єднує життя – героїв і персонажів.

Життя як найвища цінність. Художниця і письменниця Інна Лєсовая в оповіданні «Вспомни порою» описує цінність однієї людини у роки Другої світової війни та після неї. Сюжет тексту наполегливо й безапеляційно відсилає нас до сентенції про те, що важливим і неоціненним є не просто поняття життя як абстракції, а життя кожної конкретної людини, а тим більше це усвідомлення загострюється під час війни, де, окрім усього, кожне життя ще й невблаганно крихке. І тут я ловлю себе на думці, що одна справа – читати текст як пам’ять, і зовсім інша – як досвід…

Цилька ніколи не вміла плакати по-справжньому, за що одного разу мати відвела її до окуліста, сподіваючись, що лікар цю «проблему» вилікує. Однак вона вміла посміхатися навіть там, де зовсім було не смішно, тобто посміхалась вона завжди. Знайдена на вулиці фронтова фотографія невідомого солдата, якого Цилька видала за батька, свого часу врятувала їй життя. А на схилі років їй і самій хотілося врятувати комусь життя, бодай власним. Як саме і чи вдалося їй це зробити, читайте в оповіданні Інни Лєсової «Вспомни порою».

Життя як мистецький витвір. 

Ідеться про фрагменти з «Книги життя. Книги мого життя». Автобіографічна книга Бориса Єгіазаряна укладена Оленою Андреєвою та Іриною Берлянд з транскриптів усних оповідей художника, у ній збережено стилістику й інтонацію усного оповідання. Книга відповідає на важливі для розуміння художнього мистецтва питання: як художник почав малювати? Як жив? І вже з перших розповідей відповідь стає цілком очевидна: жив як малював, малював як жив. Як взаємопов’язані у житті Бориса Єгіазаряна вірші, Крим і Єреван? Чому з рідною бабусею, з якою стільки теплих спогадів, він «буяв» Ван Гогом? Як художник мало не потонув у петербурзькому каналі Грибоєдова, написаному аквареллю? Можна ставити тисячі запитань, при цьому знаходячи відповіді в «Книзі життя. Книзі мого життя» Бориса Єгіазаряна. Читаючи фрагменти цієї книги, я подумала: як вдається митцю жити так, ніби все життя пишеш найважливішу картину, так, ніби все життя – одне з найдорожчих полотен? Можливо, тому що передусім є любов і повага – до слова, мови, фарби… Адже як згадує сам художник, «слова, які мені подобаються, я починаю з великої літери – і досі, завжди».

Життя як можливість бути.

32-й випуск «Єгупця» презентує деякі художні твори з Антології літератури Латинської Америки, збірки прозових творів, авторами яких є латиноамериканські євреї, які проживають на іспаномовному континенті включно з іспаномовними територіями США. До Антології включені також твори письменників, які з політичних, економічних або сіоністських причин живуть за межами країн свого походження. Єврейська ментальність у творах письменників тісно переплітається з латиноамериканською культурою, фундаментами текстів є релігія і побут, Голокост і сімейне життя, національна ідентичність і футбол… «Є люди, які не не вміють цінувати те, що мають. Я на власні очі бачив, моя красуне Ханче, як селяне залишають фрукти гнити на землі: помаранчі, папайї, персики, гуави і ще стільки інших; от хоч убий мене, Ханче, але я не всі назви пам’ятаю». Ця цитата належить костаріканському письменнику Самуелю Ровінскі Груско в оповіданні «Помаранчі на Песах». І тільки коли пам’ятаєш про Голодомор в Україні, і коли й тепер бачиш, як нищівний ворожий вогонь знищує український хліб на наших полях, розумієш, як же боляче даються автору ці рядки.

Тексти, подані в «Єгупці», мають один значущий важель: усвідомлення того, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Здавалося б, очевидна істина, але яким був би світ, якби кожен дотримувався цієї істини? Жовта зірка на серці як причина, аби вбивати євреїв «просто так» (Мемо Анхель «Поруч з каналом»). І неодмінно мова. «Мова колискових, слів кохання та прокльонів тих, хто стали дідусями й бабунями, мова, яка зникла з дому родини Ріметка, мова, яка назавжди залишилася замкненою у великій спальні…» (Ана Марія Шуа «Мова»). 

«Ти кажеш, Ханче, що тут на цій богословенній землі, ніколи не буде погрому?» 

А на цій?.. 

Отже, тексти з Антології літератури Латинської Америки підібрані таким чином, аби продемонструвати, що життя – це можливість бути і неможливість не бути. А також – необхідність бути. І в цьому ж контексті пригадується мені моя улюблена цитата аргентинського письменника Хуліо Кортасара: «Не може бути, що ми є тут для того, аби не змогти бути». Краще і не визначиш цінність буття.

СПОГАДИ

Розділ «Спогади» відкриває бесіда Світлани Сімакової з Ігорем Талалаєвським – письменником, сценаристом, продюсером, художнім керівником театру «Ательє 16». Розмова була про його знаменитого діда – київського єврейського письменника Матвія Талалаєвського. Ми, певно, нечасто задумуємося над тим, що спогади – це річ достатньо інтимна, саме коли йдеться про поняття «спогади», а не загальне «пам’ять». Спогади завжди стосуються найближчих людей: рідні люди згадують, усі інші – пам’ятають. Ігор Талалаєвський згадує про життя і побут своєї родини, про «маму Іру», «вічну піонерку» бабусю і, звісно, про главу сім’ї – діда Матвія. Кожна особиста історія родини розгорталася на історичному тлі, в якому єврейське походження ще було «каменем спотикання». Сам же письменник згадує, що батько завжди казав йому: «Якщо тобі кажуть: «Жид!», – треба розвертатися й бити в морду, а далі або пан, або пропав». І тут-таки, спираючись на власну російськомовну єврейськість, Ігор Євгенович підсумовує: «Мене били, я бив – і це все, що я знаю про єврейське життя, на жаль». І саме ця фраза є настільки промовистою та глибокою, що за нею одразу постають перед очима усі дев’ять кіл пекла в історії єврейського народу. А в історії родини Ігоря Талалаєвського «Аліг’єрівський лейтмотив» стосувався також і поняття «радянський». Усе почалося тоді, коли в 1951 році секретаря секції єврейських письменників України Матвія Талалаєвського заарештовують за сфабрикованим звинуваченням у космополітизмі та відправляють на 10 років заслання у табір особливого режиму, в казахстанський Степлаґ. Ігор Євгенович згадує, що табір сильно позначився на дідові, який до кінця свого життя ідентифікував себе радянською людиною, а з віком – ще й мовчазною та печальною радянською людиною. До речі, про перебування Мотла Талалаєвського під час повстання в Степлазі (16 травня – 26 червня 1954 р.), у якому більшість із в’язнів – засуджені за політичними статтями українці, а також росіяни, балтійці та євреї, згадує Алєксандр Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». 

Загалом, мені спало на думку, що з цієї бесіди можна писати книгу, знімати фільм, писати картину, оскільки історія родини Талалаєвських (Вассерман, однак «в ті дикі часи не треба було брати єврейське прізвище») без перебільшення й пафосу є частиною великої історії – у датах та іменах. Тут – і про заступництво Максима Рильського у житті Матвія Талалаєвського, і дещо «нашорошений» Андрій Малишко, і Белла Ахмадуліна, і Сава Голованівський, і багато інших важливих постатей у житті родини.

До речі, а ви бачили поставлений Ігорем Талалаєвським у «Ательє 16» мюзикл за п’єсою Бертольта Брехта «Тригрошова опера»? Я, на жаль, ні. Тож тепер це моя мрія. З цього мюзикла Ігор Євгенович прибрав оригінальну музику й, оскільки дуже любив «Бітлз», взяв дев’ятнадцять їхніх пісень, найбільш хітових, і написав власні тексти. А згодом знайшов рок-групу, яка й заспівала всю рок-оперу. Як же добре, що Ігор Талалаєвський під час бесіди розповів про цю захопливу і таку важливу історію. І не тільки про неї.

«Смерть близьких людей не облегшується нічим. Єдине, що ми можемо зробити, продовжуючи жити – це зберегти пам’ять про них. Ми передаємо цю пам’ять своїм дітям, і тоді рукописи не горять, не забуваються слова» – таким висловом завершує свої спогади директор Центру Юдаїки й головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг про Мирона Семеновича Петровського – українського літературознавця і письменника. Для Леоніда Фінберга Мирон Петровський передусім друг, близька людина, енциклопедичність знань якої захоплювала і вражала. 

Спогади настільки щільно взаємопов’язані подієво, що так легко побачити за всім сказаним сенс – і цього доленосного знайомства, і любові до книг, і їхніх пошуків і написань. Але найперше – це сенс життя: він у Слові, як і Початок. У спогадах згадується виступ Мирона Петровського на науковій конференції, організованій Леонідом Фінбергом у Єрусалимі, з доповіддю «Трагедія ідеї вселюдності або три повороти однієї долі» про Іллю Еренбурга, постаттю якого літературознавець цікавився предметно. Пройшли роки, за ними вже були сотні важливих книг, цікавих проєктів, безцінних знайомств. І от у 2020-му році Мирон Петровський радіє україномовному виданню «Чорної книги» (тривалий час забороненої) Василя Гроссмана та Іллі Еренбурга, що вийшла у видавництві «Дух і Літера». До речі, у тексті йдеться і про саме видавництво, і про історію «Єгупця», а також про Київ і Вічне місто, Романа Корогодського й Леоніда Ушкалова, Івана Дзюбу й Богдана Жолдака… І все це, безперечно, завдяки Мирону Семеновичу Петровському. Скільки ж талановитих людей він звів в одну плеяду, щоб, як пише Леонід Фінберг, не горіли рукописи й не забувалися слова. 

«Вона вчилася вишивати лівою рукою, щоб при операціях користуватися обома руками. 

В Сибіру вона відвідувала батьків у тюрмі, і тоді сказала собі, що не буде революціонеркою». 

Цей спогад на сторінках 32-го «Єгупця» належить Марті Дзюбі про Надію Ісааківну Пільман. Уже з перших рядків спогаду приходить усвідомлення, що зазвичай саме з таких людей пишуться легенди й історії, точніше – такі люди і є легендами й історіями. Надія Пільман у лавах радянської армії закінчила війну у званні майора медичної служби. За її ініціативою відкрито перше в Україні дитяче очне відділення, яке протягом багатьох років було організаційно-методичним і консультаційним центром для дитячих офтальмологів Києва та України. Згодом Надія Ісааківна стала лікарем доньки Івана та Марти Дзюб. Власне, з цього моменту й починається історія, яку оповідає Марта Володимирівна. І в цих тяжких спогадах про хворобу доньки, арешт Івана Михайловича та інші події стільки міститься взаєморозуміння і підтримки з боку Надії Ісааківни, стільки відданості й професіоналізму медичній праці, а скільки порядності. Адже, як згадує Марта Володимирівна, після арешту чоловіка – «…раптом – порожнеча. Параджанов Сергій, сім’я Фуженків, І. Сенченко та О. Компан, сім’я Кочура, Паламарчуки, Григір Тютюнник, Григорій Гавриленко і Микола Лукаш – це, мабуть, усі, хто не боявся… Багато порядніше поводилися мої «не літературні» друзі – вони всі й далі залишилися моїми друзями…». А ще Марта Дзюба згадує Пільманове «Отсутствие телевизора в квартире – признак культуры». Тож, якщо маєте телевізора вдома, викиньте його й візміться за 32-й випуск «Єгупця», у ньому стільки світу і світла.

МИСТЕЦТВО

Досить часто побутує хибна думка, що історія – це дати, їхня чітка хронологія. Однак за кожною датою стоїть людина, а отже, історія пишеться іменами. Мистецтво – завжди і всюди є тим явищем культури, яке дає відповідь на важливе питання «для чого?» Тобто, з якою метою народжується мистецтво. Особливо гостро це питання окреслюється під час війни: як часто ми чули з 24-го лютого, що культуру під час війни треба поставити на паузу? Думаю, хоча б один раз, але чули. Ні, мені в жодному разі не йдеться про «культурний фронт». Щиро кажучи, не люблю цих пафосних і порожніх словосполучень, адже тут важливість і вагу мають дії, а не назви. Отже, знищення ворога дає відповідь на питання «хто ми?», а мистецтво відповідає на питання «які ми?» – у сенсі нашої ідентичності, її цінності, ролі та місця у власній країні та світі. 

Мистецтво – це фундамент ідентичності. Про нього і йдеться у «Єгупці». Дослідниця Анна Уманська у статті «Михайло Глейзер. Ескізи костюмів до вистави «Поминальна молитва» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка» пише про спектакль Сергія Данченка, поставлений на п’єсу Григорія Горіна, що була написана за мотивами «Тев’є-молочара» Шолом-Алейхема. Вистава «Поминальна молитва», прем’єра якої відбулася 23 грудня 1989 року, стала такою, що, як писав критик та історик театру Ростислав Коломієць, «зігріває душу людини, закляклу на вітрах історії між неспокутуваними гріхами минулого й майбутнім, що жевріє на обрії». Такий успіх і чуттєвість вистава здобула великою мірою й через те, що у ролі Тев’є понад 20 років – Богдан Ступка, у ролі Голди – Наталя Лотоцька. Великі актори проживали на сцені великі речі: батьки, діти, любов, повага. І все це – крізь призму єврейської ідентичності. Більше про постановку «Поминальної молитви», а також про костюми і сценографію читайте у статті Анни Уманської. 

А також вашій увазі в означеному розділі представлено ще дві історії від двох талановитих митців – художника і музиканта Олександра Ходченка та народного артиста України, засновника легендарного київського єврейського театру-студії «Мазлтов» Георгія Мельського.

Я довго думала, як на завершення рецензії ще визначити мистецтво так, щоб поєднати в цім визначенні увесь 32-й випуск «Єгупця» – від головних редакторів видання, авторів текстів до останнього згаданого героя в книзі. І, певно, більш витончено й влучно, як висловився в одному з попередніх інтерв’ю Олександр Ходченко, не скажу. Отож, як казав художник і музикант, «…між Бітлз і Леонардо да Вінчі немає жодної різниці! Це речі з галактики повної та прекрасної свободи, а ще десь звучить надзвичайна музика Майлза Девіса! Завдяки цим складникам життя дивовижне, а попереду неймовірна прірва відкриттів». Я ж можу лише додати до цієї прекрасної сентенції силогістичних причинно-наслідкових зв’язків, висновивши, що мистецтво – це свобода. І нехай так буде завжди!     

Анна Бахтіна

Перформанс Маріанни Кіяновської у Бабиному Ярі. Репортаж на Еспресо.