Рецензія на книгу Станіслава Єжи Леца “Незачесані думки”

Єжи Лец не помер, а змінив спосіб життя…

Ірина Єгорова

Вперше українською мовою вийшли друком «Незачесані думки» класика польської літератури.

Читачу, скоріше прямуй до книгарні і придбай книгу, яку можна читати вранці і ввечері, можна навіть глянути хоча б на один афоризм, ковтнути з бездонної криниці, і, виходячи з дому, відчути себе озброєним. З Лецем жити легше! Ще вчора ти був ладен на стіни дряпатися. А сьогодні усвідомив: «Ну добре, пробив ти головою мур. І що ти будеш робити у сусідній камері?» Хоча все не так песимістично (не на того напали!), ми вже розуміємо, що « Маріонеток повісити найлегше. Мотузка вже є». Тому «Дмухаймо самі в наші вітрила». Шукаймо інші береги — «Спілкування з недомірками деформує хребет»… Врешті решт — «Я мусив розправити крила, бо мене викинули з найвищих висот без парашута».

У кожного інтелігента, звичайно, вже стоїть у російському перекладі Єжи Лец, проте українською його переклали вперше. «Незачесані думки, прочитані у записниках і на серветках через тридцять років» — таку повну назву носить щойно видана книга. Мушу зазначити, що є великий сенс в тому, що працював, перекладаючи дві книги з польської, аби видати принаймні одну українською, галичанин. Бо саме йому значно легше було знайти в українській мові відповідники польських текстів письменника, який насправді писав «галицькою мовою». Видало книгу київське видавництво «Дух і літера».

Єжи Лец народився 5 березня 1909 року у Львові і у важкі часи кілька разів повертався до цього міста. Звичайно, він любив Варшаву, але Львів письменник теж любив. Недарма його син Томаш самотужки створив невеличку виставку: п’ять планшетів вагою з кілограмів 30. Технологічні новації дають можливість за 5 хвилин розгорнути планшети і показати Леца і Львів — фото і карти, рукописи і ще раз фотографії. На одній — п’ятирічний Єжи Лец стоїть зі своїм батьком на фоні старого Львова. Вони дивляться один на одного. Можливо, саме тоді барон Бенон з Туш-Летців наставляв сина, мріючи, що той стане, як і він, директором банку, поважною людиною, що наполегливо і впевнено нарощуватиме свій капітал і помре в оточенні великої родини, власником вже кількох банків… Однак сталося, як сталося — невдовзі родина переїжджає у Відень, батько помирає, а мати, Аделі із Сафрінів, донька земських володарів, повертається до Львова.

…Томаш висловив бажання подивитися, де мешкала тоді родина. До речі, в поважному районі, якраз навпроти Поштамту на Словацького. Томаш Лец навіть зробив кілька фотографій того будинку, потім блукав вулицями, споглядав на місто із захопленням, говорячи: саме таким я бачив мій Львів! Я знаю його з малюнків і карт. Тут батько вчився у відомих школах: Євангелістичній Обершуле, гімназії Камерлінг. Потім був університет Яна Каземіра (вивчав полоністику і право). І тут дебютував як літератор. У 1933-му отримав ступінь магістра і видав першу збірку віршів «Барви».

Цікаво, що Станіслав Єжи Лец студентом соромився свого небідного помешкання, дорогих меблів і заведеного аристократичного розпорядку буття. Він взагалі все життя дивував протиріччями. Як писала його перша дружина: «Бувши молодим, користуючись розкошами, які дала йому його родина, — був соціалістом; у Польщі фашистській — був комуністом, у Львові за «радянських часів» — писав вірші німецькою; у Народній Польщі — виліз титул де Туш Лец». Мало того, він наполягав на тому, щоб це було документально засвідчено! Майже все життя над його столом висів кольоровий портрет Франца Йосипа, і до кінця днів він з радістю і великою повагою носив зроблені для нього у Франкфурті з монет запонки до манжетів, на яких було викарбовано імператорський герб.

Ні, його дивацтва не засновуються ні на меланхолійному позерстві, ні на поблажливому ставленні долі. Його помотало й побило не менше за всіх інших дітей Авраама. Усі його пращури йшли міфічною дорогою єврейської діаспори: через Іспанію, Голландію, Німеччину до слов’янських земель, при цьому асимілюючись і адаптуючись, як звично буває з євреями. Якось одна панна запитала у нього: «Як довго формувалися?» Лец відповів: «Шість тисяч років, о чаровніце!» Він знав, про що йдеться.

Через політичну активність (друк у соціалістично-революційних виданнях, виступи у Жовтій залі Технологічного інституту) мусив поїхати зі Львова до Варшави. Його твори тут швидко набувають популярності, а літературне (політичне) кабаре, яке заснував разом з Леоном Пастернаком і яке одні перекладачі називають «Театром малюків», а інші «Театром п’ятаків», через вісім виступів забороняють. До того ж участь у львівському з’їзді працівників культури, організованому за ініціативи антифашистського Народного фронту не додає до його іміджу рис слухняності. Розуміючи це і побоюючись арешту, Станіслав Єжи Лец виїжджає до Румунії. Проте знову дуже швидко повертається до Варшави, одружується і живе як літератор. Що означає — економить на всьому, на чому можливо й неможливо. І все ж таки він дозволяє собі вечірню каву за столиком Гомбровича, а іноді і у товаристві Тувіма… Кав’ярні взагалі в його житті відігравали особливу роль — він там творив, придивляючись та прислухаючись до відвідувачів. Писав часом дійсно на серветках. Наспівував свої тексти на галицький мотив, у якому розпізнавалися мелодії австрійські, польські чи українські. Занотовував свої думки у трамваях, парках і став «останнім європейським філософом- перипатетиком» (як зауважив Кшиштоф Теодор Тепліц).

З початком Другої світової війни Лец повертається знову до Львова і потрапляє до рук фашистів. Його біографи свідчать, що він двічі тікав з концтабору. Перший — у труні власного виробництва, другий — викравши німецький мундир і користуючись своїм бездоганним німецьким. Яким дивом вдається йому двічі уникнути розстрілу, знає один Бог. Як йому потрафило дістатися до Варшави, теж велике диво. В столиці Польщі дається взнаки фізичне виснаження і духовний зрив, адже від безвихіддя (де ховатися, що їсти?) нав’язливою ставала думка про самогубство. Він долає і це і потрапляє в Рух опору, редагує підпільну газету «Солдат у бою» — орган Гвардії людової, а потім Армії людової. Навіть бере участь у партизанському русі, за що отримав звання майора запасу, а пізніше нагороджений Офіцерським хрестом Ордену Відродження Польщі.

Господь все ж таки беріг цей талант для останнього десятиріччя його життя, коли афоризми Леца злітали з його пера і ставали надбанням світу. (Хто не пам’ятає останньої сторінки «Літературної газети», яку просто виривали з рук і через те, що там друкувався Лец — І. Є. ). Його читали, ніби вдихали свіже повітря і сміялися чи то над його «думками», як він називав свої афоризми, чи то над своїм власним життям… «Будьте обережним, аби не потрапити під чиєсь колесо Фортуни», «Все в руках людини, тому їх треба часто мити», «Коням і закоханим сіно пахне по-різному»…

«Що саме я пишу: афоризми, фрашки, лірику чи сатиру? О ні, я пишу себе і свій щоденник»,— признавався Єжи Лец. Інтелектуальність, ліричність та сатиричність — це те, що лежить в основі його афоризмів. «…сприймати світ як гру суперечностей і тлумачити його у формі мовного парадоксу». Якось Лец отримав листа від читача: «Щоб зрозуміти ваші «Незачесані думки», треба бути начитаним». Одразу ж йому він телеграфував: «А треба, треба!» Хочуть, щоб писав для кожного сержанта міліції. Ні! Нижче, ніж для хорунжого не пишу!» Хоча звичайно, визначення «елітарне чтиво» для «Незачесаних думок» не підходить, проте і літературою для мас не назвеш. Просто «Сержант» і «Хорунжий» в даному випадку репрезентують різні духовні прошарки. Для одного совість та душа мають якесь значення, для іншого — ні.

Прочитати «Незачесані думки» одним ковтком неможливо. Треба мати якийсь час, щоб посміхнутися відчайдушно, або з присмаком смутку і зловити себе на думці, — чи це щось не нагадує мені: «Як розпізнати історичну бурю? Після неї ще довго ламають кості», « Скажи мені, з ким ти спиш і я скажу, хто тобі сниться», «Я кілька разів спіймав себе на тому, що крізь лупу шукав себе на глобусі», «І голос сумління зазнає мутацій»… Хочу зупинитися, але цитую далі, бо відчуваю, що сказано знамените: «Переливання крові часто буває з кишені до кишені», «Можна померти на острові святої Олени і не будучи Наполеоном», «Не пиши кредо на паркані»…

В часи відлиги, що припали в колишньому СРСР на 60-ті роки, Леца практично не знали. Тоді його читали у Польщі та Німеччині, в Росії та в Україні — значно пізніше. Хоча звичка до подібного читання була. «Афоризм — форма найдавнішої книги, з якої походять «науки» Птах-хотепа, виписані в XXIV столітті до н.е., а також книг мудрості Старого Заповіту. У формі афоризмів, розпорошених і загадкових висловів, збереглася для нас стародавня філософія. Із впевненістю можна говорити, що європейська культура спирається на кілька висловів, один з яких фундаментальний, звучить як «Пізнай самого себе». Той напис зі стіни капища Аполлона в Дельфах знаходимо на першій сторінці першого видання «Незачесаних думок», — так пише один із найґрунтовніших німецькомовних дослідників Єжи Леца Лідія Кошька. Саме її стаття стала передмовою до першого видання українською класика польської літератури, класика світової літератури ХХ століття. І те, що «Незачесані думки» лише зараз дійшли до українського читача — серйозний промах і велика радість одночасно — стільки людей зможуть потішити себе, відкриваючи Леца вперше! До речі, колись давно один мій знайомий доводив, що Гашека, якщо ти відчуваєш його гумор всією душею, треба читати тільки українською, російська так не передає  особливого колориту його мови. Тепер щось подібне можна сказати і про Леца. Дякуючи, звичайно, Андрієві Павлишину, якій перекладав Леца з усією душею і вправністю справжнього галичанина, помноженими на інтелектуальність журналіста, статті якого за духом є близькими до Леца. Може, тому ідея перекладу і вдалася.

— Найлегше перекладати поеми та романи, — говорить Павлишин. — Бо там ви маєте велике операційне поле. А тут ви маєте короткий текст, кілька слів і — будь тут мудрим! Доводиться апелювати до універсальних вартостей культури. Відсотків п’ять із попередньо виданих двох книжечок, які лягли в основу цього збірника, навіть не намагався передати і лишив за бортом. Це просто неможливо було перекласти — втрачався сенс.

Карл Дедеціус — історик літератури і перекладач польської літератури німецькою — досліджує етимологію прізвища і доходить висновку: «Доля втрактувала дослівно латинський вислів nomen est omen (ім’я є долею) і застосувала його до особи Леца. «Лец» єврейською означає «блазень».

Середньоверхньонімецьке слово «Ленце» — «прикордонне укріплення», «оборонний вал» — надає йому значення політичного. Німецьке «леццен» означає водночас як «укріпляти», так і «гнітити» — що асоціюється з останніми справами (Letzte Dinge). І нарешті останнє: Летц означає поховальний обряд. На думку спадають «Дзяди» («Поминки») Міцкевича. А також марш «Море наше, море…», що закінчується словами: «з честю спочив» — тобто поліг на полі слави.

Однак найкращий посмертний спомин по собі Лец написав про себе сам… своїми афоризмами: «Хто не вміщається у шухляді — нехай розкошує у труні», «Не виростай понад розмірами пантеонів». «Кінець некрологу: не помер! Змінив спосіб життя». І Лец дійсно не помер. Він житиме, допоки його афоризми будуть актуальними. Допоки ми будемо сміятися і сумувати над його висловами, засиджуючись до ночі, — бо відірватися неможливо!

Газета “День”, 11 січня 2007