Дмитро Шевчук про книгу Володимира Біблера “Культура. Діалог культур”

Владімір Біблєр запропонував власну концепцію діялогіки культури, або логіки діялогу культур. Він наполягає, що слід докорінно змінити осмислення розуму. Замість розуму, який обґрунтовує науку, варто поставити той, що обґрунтовує культуру. А за філософську основу культури він уважає можливість існування різних культур у діялозі одна з одною.

Біблєр прагне осмислити межу ХХ–ХХІ століть. Він помічає зрушення, які непокоять філософське мислення кінця ХХ століття. По-перше, у ХХ столітті, як стверджує Біблєр, поняття культури в дивний спосіб відщеплюється від понять та інтуїцій, які ще недавно збігалися з означенням культури; інакше кажучи, виникає провалля між феноменами культури й феноменами освіти, просвіти і цивілізації. По-друге, спілкування людей «з приводу» творів культури розширюється і поглиблюється, захоплює місця, які відведено іншим феноменам духовного і суспільного життя. По-третє, у ХХ столітті типологічно різні культури втягуються в єдиний часовий і духовний простір, сполучаються між собою. Це свідчить, що у ХХ столітті культура зміщується до епіцентру людського буття. Саме зосередження на цих та інших, менш важливих, «зрушеннях» є для Біблєра визначальним для усвідомлення феномену культури. Крім того, зрушення в культурі ХХ століття увиразнюють новий загальний соціюм, який Біблєр називає соціюмом культури і визначає як особливу, близьку до полісної, соціяльність, або ж як форму вільного спілкування людей у силовому полі культури.

Один із текстів Біблєра присвячено детальному аналізові співвідношення між культурою та цивілізацією. Між соціюмом культури і соціюмом цивілізації існує складне і незвичне спілкування. Однак поза таким спілкуванням немає культури. Сучасність вимагає й осмислення моральнісности, вкоріненої в культурі, свободі та розумі, які може мати лише особистість, у трагедії та катарсисі людського буття, в поетиці творчости. Кожна людина може бути моральнісною, однак це завжди, на думку Біблєра, є душевним подвигом. У його філософії принципово розрізняються моральність і моральнісність. Це розрізнення сягає німецької традиції філософування, де є терміни Sitlichkeit (від Sitte – звичай; Sitten – поведінка, звичаї) та Moralitat. У книжці поставлено запитання і про те, що значить жити напередодні ХХІ століття у нормальному (неідеальному) суспільстві? Відтак Біблєр звертається до соціяльно-філософських проблем. Зокрема, намагається осмислити засади громадянського суспільства.

Окрім текстів самого Біблєра, в книжці є статті, присвячені спогадам про нього й аналізові стилю філософування і тем його творчости. Анатолій Ахутін зауважує, що діялогіка Біблєра відрізняється від інших варіянтів діялогічної філософії ХХ століття, оскільки виникла з міркувань про суть самої філософії. Біблєр, на думку Ахутіна, не просто займався філософією, а й усім своїм єством був філософом. А це означало наважитися на радикальну визначеність думки. Іріна Бєрлянд ділиться спогадами про Біблєра. Зауважує, що йому було притаманне розуміння особливого «призначення» філософа, що проявляється в гостро соціяльному та гостро сучасному характері його концепції діялогіки. Анатолій Волинець ділиться власним досвідом читання творів Біблєра, зауважуючи, що текст Біблєра всуціль діялогічний. Діялог тут представлено у взаємоперетворенні ідей, а Біблєрова філософія завжди передбачає рівноправних опонентів, які мають неусувний сенс.

Джерело: Критика, квітень 2019

Олег Сидор-Гібелинда про книгу “Дисиденти: Антологія текстів”

Про дисидентів писали чимало, але серйозна тема вимагає серйозного узагальнення, яке ми й отримали. Малопосвяченим попередньо рекомендуємо енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990» (Київ: Смолоскип, 2010), чимало матеріялів якого перегукуються з текстами цього збірника, хоча необхідність ситуативної повноти викладу окремих тем неминуче диктувала вибірковість текстів і персоналій у книжці, яку розглядаємо тут. Тому безглуздо ремствувати на відсутність якихось імен — наприклад, Олександра Шатравки (в «Дисидентах») або ж луцького поета-ізгоя Кості Шишка (в обох книжках). «Антологія» в перекладі з греки означає «зібрання квітів», а не трав чи дерев. Якби такі видання — яких у нас украй мало — враховували побажання геть усіх читачів, вони перетворилися б на безтерміновий багатотомник.

«Дисидентів» вирізняє неприховане артівське спрямування. Рух дисидентів в Україні багато в чому був рухом митців чи гуманітарів узагалі. Тож перша частина антології складається зі зразків поетичної творчости, серед яких декотрі є раритетними, і переважно таких, що стали приводом до засудження авторів.

Тож огляд певних матеріялів підводить до висновку: арту не було місця в умовах, які важко назвати інакше, як нелюдськими. Коли стріляють гармати, музи мовчать — приказку пов’язують із відвертою, «гарячою» війною. Та вона пасує і війні ідеологічній, «холодній». Музи часто воліють замовкнути, і особливо вразливі візуальні мистецтва, крихкі вже за своєю субстанцією, є приреченими внаслідок власної матеріяльности (на відміну від віршів). Історія зі знищенням вітража, що його виконав гурт митців у Київському університеті, знана, та реакція спілчанського начальства перевищує всі здогади. «Терроризировали собрание, не брезгуя даже целиком уже непристойными и безответственными “многозначительными” намеками о будто бы несоветском гражданском обличье авторов произведения», — що людською мовою означає: жертви посміли огризатися. Зауважте, дія відбувається не на суді, а на зібранні столичної мистецької секції.

Далі — більше. Опанаса Заливаху змушують порізати портрет, що його він написав. У Стефанії Шабатури конфісковують усі артефакти, виконані в таборі, — серед них понад сімдесят лише екслібрисів, — «і замість них підсунули їй акт про знищення робіт».

Із поезією теж не все гаразд. «Тільки я починав шикувати рядки, дути в сурму та брязкати латами, як моя муза покидала мене», — згадує Зеновій Красівський; діється таке, природно, в місцях не надто віддалених. Ба, навіть акт естетичного пізнання вкрай утруднено. «А на тумбочці лежали Валентин Распутін (“Последний срок” і оповідання — не читав я їх раніше, так і сприймав крізь біль) і Генріх Манн — до нього не дійшло», — зізнається Ґелій Снєгирьов, якого катували, мабуть, більше за італійського анархіста Джовані Пасананте, який здійснив замах на короля Умберта І (анархіст хоч у божевільні відпочив, та й громадськість «срібної доби» за нього заступилася, чого в нас у ХХ столітті не сталося, а санітарні умови утримання багато в чому збігалися: в’язні буквально задихалися у власному лайні).

«Я не в силі читати Верлена», — додає Ірина Сеник, і навряд чи це поетичний троп. Але «Рільке найкраще було б перекладати в карцері», — свідчить Михайлина Коцюбинська, маючи на увазі досвід Василя Стуса. А Іван Світличний, не за найкращих життєвих обставин, рекомендує Семенові Глузману роман Фолкнера «Шум і шал» — добре, трапилося напохваті число «Иностранной литературы». У скрутну хвилину Ігор Калинець згадує поетичну молитву Богдана-Ігоря Антонича. Мороз цитує Брехта, Маринович — Ґете й Кіплінґа, Іван Дзюба — Лесю Українку.

Тож артівське неможливо було викорінити навіть у таборах — лише тимчасово пригнітити. Воно надихало: з восьми зразків «останнього слова на судових процесах» (важливий розділ антології) у п’ятьох — поетичні цитати. Можна лише здогадуватися, наскільки вороже ці виступи сприймала «зацікавлена авдиторія» в залі суду.

Не випадково у поетів, Івана Світличного та Ліни Костенко, двічі повторюється образ Дон Кіхота — лицаря сумного образу, якого обивателі вважали за божевільного. Образ, для українських дисидентів знаковий — і фатальний. Матеріяли з підрозділу «Психіатричні і тюремні лікарні» розділу «Свідчення», мабуть, одні з найважчих для прочитання. Але прочитати їх необхідно, як і «Дисидентів» загалом: певно, не лише для того, аби зліквідувати лакуни в освіті.

 

Джерело: Критика, лютий 2019