New Eastern Europe journal on “The Pages of Jewish History of Ukraine”

Source: Kateryna Pryshchepa. The Other History of Ukraine [review of: The Pages of Jewish History of Ukraine: A Textbook for Liceum Students. – Kyiv: Dukh i Litera, 2018] // New Eastern Europe. – 2019. – No. 2. – P. 167–170.

Олег Сидор-Гібелинда про книгу “Дисиденти: Антологія текстів”

Про дисидентів писали чимало, але серйозна тема вимагає серйозного узагальнення, яке ми й отримали. Малопосвяченим попередньо рекомендуємо енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990» (Київ: Смолоскип, 2010), чимало матеріялів якого перегукуються з текстами цього збірника, хоча необхідність ситуативної повноти викладу окремих тем неминуче диктувала вибірковість текстів і персоналій у книжці, яку розглядаємо тут. Тому безглуздо ремствувати на відсутність якихось імен — наприклад, Олександра Шатравки (в «Дисидентах») або ж луцького поета-ізгоя Кості Шишка (в обох книжках). «Антологія» в перекладі з греки означає «зібрання квітів», а не трав чи дерев. Якби такі видання — яких у нас украй мало — враховували побажання геть усіх читачів, вони перетворилися б на безтерміновий багатотомник.

«Дисидентів» вирізняє неприховане артівське спрямування. Рух дисидентів в Україні багато в чому був рухом митців чи гуманітарів узагалі. Тож перша частина антології складається зі зразків поетичної творчости, серед яких декотрі є раритетними, і переважно таких, що стали приводом до засудження авторів.

Тож огляд певних матеріялів підводить до висновку: арту не було місця в умовах, які важко назвати інакше, як нелюдськими. Коли стріляють гармати, музи мовчать — приказку пов’язують із відвертою, «гарячою» війною. Та вона пасує і війні ідеологічній, «холодній». Музи часто воліють замовкнути, і особливо вразливі візуальні мистецтва, крихкі вже за своєю субстанцією, є приреченими внаслідок власної матеріяльности (на відміну від віршів). Історія зі знищенням вітража, що його виконав гурт митців у Київському університеті, знана, та реакція спілчанського начальства перевищує всі здогади. «Терроризировали собрание, не брезгуя даже целиком уже непристойными и безответственными “многозначительными” намеками о будто бы несоветском гражданском обличье авторов произведения», — що людською мовою означає: жертви посміли огризатися. Зауважте, дія відбувається не на суді, а на зібранні столичної мистецької секції.

Далі — більше. Опанаса Заливаху змушують порізати портрет, що його він написав. У Стефанії Шабатури конфісковують усі артефакти, виконані в таборі, — серед них понад сімдесят лише екслібрисів, — «і замість них підсунули їй акт про знищення робіт».

Із поезією теж не все гаразд. «Тільки я починав шикувати рядки, дути в сурму та брязкати латами, як моя муза покидала мене», — згадує Зеновій Красівський; діється таке, природно, в місцях не надто віддалених. Ба, навіть акт естетичного пізнання вкрай утруднено. «А на тумбочці лежали Валентин Распутін (“Последний срок” і оповідання — не читав я їх раніше, так і сприймав крізь біль) і Генріх Манн — до нього не дійшло», — зізнається Ґелій Снєгирьов, якого катували, мабуть, більше за італійського анархіста Джовані Пасананте, який здійснив замах на короля Умберта І (анархіст хоч у божевільні відпочив, та й громадськість «срібної доби» за нього заступилася, чого в нас у ХХ столітті не сталося, а санітарні умови утримання багато в чому збігалися: в’язні буквально задихалися у власному лайні).

«Я не в силі читати Верлена», — додає Ірина Сеник, і навряд чи це поетичний троп. Але «Рільке найкраще було б перекладати в карцері», — свідчить Михайлина Коцюбинська, маючи на увазі досвід Василя Стуса. А Іван Світличний, не за найкращих життєвих обставин, рекомендує Семенові Глузману роман Фолкнера «Шум і шал» — добре, трапилося напохваті число «Иностранной литературы». У скрутну хвилину Ігор Калинець згадує поетичну молитву Богдана-Ігоря Антонича. Мороз цитує Брехта, Маринович — Ґете й Кіплінґа, Іван Дзюба — Лесю Українку.

Тож артівське неможливо було викорінити навіть у таборах — лише тимчасово пригнітити. Воно надихало: з восьми зразків «останнього слова на судових процесах» (важливий розділ антології) у п’ятьох — поетичні цитати. Можна лише здогадуватися, наскільки вороже ці виступи сприймала «зацікавлена авдиторія» в залі суду.

Не випадково у поетів, Івана Світличного та Ліни Костенко, двічі повторюється образ Дон Кіхота — лицаря сумного образу, якого обивателі вважали за божевільного. Образ, для українських дисидентів знаковий — і фатальний. Матеріяли з підрозділу «Психіатричні і тюремні лікарні» розділу «Свідчення», мабуть, одні з найважчих для прочитання. Але прочитати їх необхідно, як і «Дисидентів» загалом: певно, не лише для того, аби зліквідувати лакуни в освіті.

 

Джерело: Критика, лютий 2019

Unique textbook on Jewish history of Ukraine

Tetiana Borodina, a research fellow at Judaica Center and Ph.D. student at the Department of History of the Kyiv-Mohyla Academy, presents the first high school textbook on the history of Jews in Ukrainian lands from the first centuries CE to the present days.

Leonid Finberg: “On Various Things and a Bit on Myself”

Leonid Finberg, a sociologist and public figure, Director of the Center for the Studies of History of East European Jewry and member of the PEN Ukraine Executive Council, presents his biographical book On Various Things and a Bit on Myself, in Ukrlife TV’s program Dukh i Litera. (more…)

“За Чай.com”: головний редактор видавництва “Дух і Літера” Леонід Фінберг в ефірі “5 каналу”

Про іудаїку та українськість, і як вони перепліталися віками; про подвійну самоідентичність – гармонію чи конфліктність; про історичні фантомні болі та сьогодення, і як лікуються фобії; про антисемітів/”совків”/”жидо-бандерівців” та більшовицький “русомірський” синдром.