Сергій Гірик про книгу Геннадія Естрайха “Культура мовою їдиш: Україна, перша половина ХХ ст.”

Збірник статтей відомого американського дослідника їдишомовної літератури й культури Геннадія Естрайха присвячено сюжетам, пов’язаним із радянською Україною першої половини ХХ століття. Представлені в ній праці добре відомі зацікавленим цією тематикою читачам. Однак, з огляду на те, що автор надав для перекладу дещо доповнені й виправлені версії, навіть тим, хто вже читав ці тексти, бажано принаймні переглянути це перекладне видання.

Тематичний спектр відібраних для публікації статтей доволі широкий. Деякі з них, як-от «Мови студентів Єгупця» чи «Їдиш у радянських профспілках 1920-х років», є суто соціолінґвістичними. Інші присвячено літературі («Харківський світ їдишської літератури», статті про Їцика Фефера чи Файвла Сито тощо) або історичній науці («“Червоні поля” у Криму», «Радянський штетл у 1920-ті роки»), хоча кожна з них насправді перебуває на перетині декількох дисциплін. (more…)

Анна Бахтіна про книгу “Дисиденти: Антологія текстів”

Наш світ надто постмодерний, аби спокутувати. Проте й наша ментальність надто декадентська, аби забути.

Уже нібито й давно зачинена кватирка до кабінету «ловця вальдшнепів» Фітільова. І знамениту кінострічку Параджанова можна вільно переглянути в Інтернеті, не боячись пильного ока КДБ. І лише відгомін цих подій заклав фундамент до епохи народження найсильнішої й найрізноріднішої за своєю інтелектуальною працею нації – дисидентства. Хто такий дисидент? Що це за статус: нагорода чи ярлик? Хто його носії: злочинці чи герої? На ці та інші питання варто шукати відповіді у першоджерелах, себто в текстах самих дисидентів.

Людство споконвіків має небесний дар і дарунок. Дар – створювати книги. Дарунок – їх читати. Тож і надалі йтиметься про дар і дарунок – книгу «Дисиденти. Антологія текстів» (вид-во «Дух і Літера», 2018), що змережано тихенько в білії листи1 [1] відбором та упорядкуванням першоджерел – поезій та прози дисидентів, листів, табірних спогадів, заяв, уривків із судових процесів тощо.

Антологія містить вісім розділів (I.Поезія. II.Публічні виступи і заяви. III.Самвидавівська есеїстика. IV.Судові процеси (Останнє слово на судових процесах). V.Свідчення. Тюрми, табори і заслання. Психіатричні й тюремні лікарні. VI.З інтерв’ю. VII.Тамвидавівська есеїстика. VII.Переосмислення). Окрім основного змісту, в книзі розміщено також відомості про авторів, примітки та іменний покажчик, що, напевно, стане в нагоді науковцям задля оперативного пошуку конкретної інформації чи прізвища.

Упорядники книги не ставили собі за мету зібрати всі дисидентські тексти і – тим більше – не зібрати тексти лише найвідоміших (бодай зі шкільної програми: В. Стус, І. Дзюба, І. Драч та ін.), про що й пишуть у передмові. Важливими принципами відбору текстів варто виокремити наступні:

1. Принцип панорамної червоної нитки, що дозволить продемонструвати поліваріантність психологічної рецепції щодо власного досвіду Сибіру неісходимої 2[2] :

Білий розхристаний птах

йойкотом сполошив небо –

Етап!

(М. Горбаль, с. 13)

«Коли тебе беруть до в’язниці, то ніби мокру душу на сибірський мороз, мозок – у консервну бляшанку, а серце, вирвавши спочатку з грудей, на ниточки знов підвісили. Жіночий плач – страшніший від китайських тортур, а діти – докором смертельного гріха сидять у тобі. Це не від слабості. Це по-людськи»

(З. Красівський, с. 256)

2. Принцип триєдності «взаємо» в основі морально-етичних засад кожного дисидента – взаємодопомога, взаємоповага, взаємозгадування (кожен текст містить безліч спогадів одного дисидента про інших, з якими довелося розділити свою «вимушену національність» (дисидентство – А. Б.):

«…Після перетасовок і деякого заспокоєння 30 жовтня 1974 р., ми вперше відзначили «свій день» – День політв’язня в СРСР. Дев’ять осіб – Стус, Лісовий, Нікманіс, Кузікс, Павіліоніс, Рудайтіс, Масальскіс, Залмансон і я – вислали заяву протесту й оголосили голодівку…»

(Б. Пенсон, с. 308)

3. Другий принцип логічно виокремлює й наступний: взаємозгадування покликане закарбувати в пам’яті (принцип інформативності) якомога більшої кількості імен дисидентів з усього СРСР, себто в’язнів різних країн, котрі нині, можливо, відкриваються читачеві вперше:

«Думаю, слід згадати і прибулих недавно вірмен – Паруйра Айрікяна й Азата Аршакяна. Обидва засуджені як члени підпільної Національної об’єднаної партії (НОП)…»

(В. Чорновіл, с. 303)

4. І – нарешті – принцип духовності, що виявив себе у незламності й непідкореності дисидентів драконові, котрий вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами… Над безмежжям Уралу… Через хащі Сибіру… Через грізний, понурий Байкал… 3[3] :

«Жити можна. Тут можна, як ніде. Якщо була колись найдемократичніша держава, то це був лише табір. Думай, як хочеш. Говори, як хочеш. Проповідуй навіть розум горобця. Покараного – не карають»

(М. Осадчий, с. 199)

Тексти, відібрані до антології, доволі різножанрові (від поезії – до інтерв’ю з політв’язнями). Однак, гадаю, що їх можна назвати ще й різнородовими, хоч і, ймовірно, цільової спрямованості до цього авторами не передбачалося. Поряд з лірикою чи не мало б місце сценічне втілення, скажімо, повісті М. Осадчого «Більмо», якій належало б іменуватися трагедією? А чи не є епічними уривки промов і спогадів із судових процесів над дисидентами:

«…Ніщо так не сприяло пожвавленню громадського життя на Україні, як ваші репресії… Ви хотіли сховати людей у мордовські ліси, а замість того виставили на величезну арену – ї їх побачив цілий світ…»

(В. Мороз, с. 219)

чи детальні описи побуту зека:

«Ще один штрих про таборове харчування. З-за відсутності в їжі вітамінів багато зеків навесні і влітку переходять на «підніжний харч», роблячи «салати» з трави, що росте на зоні, – тисячолистника, лободи й ін…»

(В. Чорновіл, с. 306)

Та й чи не об’єднується трагізм змісту дисидентських текстів в Аристотелевий катарсис? Певно, таки об’єднується, і в цьому єднанні ми знову побачимо принцип духовності за естетичним пафосом (філософи називають його ще ширше – «свободою волі»). Таким чином, катарсис дисидентів полягає в наступному: чим більша й довша фізична неволя, тим коротший шлях до духовної свободи – тієї, що дарує вічність і легкість буття, адже найлегше людині тоді, коли вона говорить правду, а вічно їй – коли цю правду вона передає наступним поколінням:

«…никто никогда и ни при каких обстоятельствах не заставит меня отказаться от выполнения своего долга и обязанностей, налагаемых честью, совестью и национальным достоинством.

Сегодня я вновь могу повторить эту клятву и надеюсь, что у меня будет достаточно душевных сил, чтобы не изменить этому принципу до конца своих дней».

(М. Джемілєв, с. 245)

Книга «Дисиденти. Антологія текстів» важлива не лише як спогад і пам’ять. Її значущість ще в другій половині ХХ століття полягала в уможливленні інтенції демократизації суспільно-політичного життя. Саме діяльність дисидентів і стала першою шпариною до розхитування радянської системи за часів «хрущовської відлиги». Тому потреба у поверненні до цих текстів особливо відчутна сьогодні, коли на різних рівнях життя (економічному, політичному, географічному тощо) відбувається деструкція. Досвід дисидентів важливий як свідчення нескореності в боротьбі за власну свободу та незалежність країни.

Тисячі імен з різних країн СРСР, котрі, дякуючи своїй діяльності та позиції, до своєї української національності отримали ще одну – дисиденти. І справді са́ме «дякуючи», адже їхня непідкореність системі – ніби окрема картина світу, влучно і вчасно вмонтована в годинник найжорстокішої епохи. Уявити тільки: стрілки годинника ще йдуть – спогадами, листами, художніми творами і – нарешті – впливом на нове покоління, якому також відведений свій цвинтар. Веселий цвинтар4 [4] .

А, отже, це той випадок, коли декаданс нашої ментальності необхідний, ба навіть невід’ємний. Адже зневіра і страх, попри негативну енергію, таки міцно тримають у пам’яті людства події другої половини ХХ століття – фізичне та моральне винищення інтелігенції. Але ж після занепаду неодмінно буде розквіт. Проте пам’ять починається не з прочитання книги про дисидентів, а з навчання школярів розрізняти й усвідомлювати фундаментальні істини людськості: правду, любов, відповідальність, віру тощо. Тоді, може, й не доведеться попередньо до читання текстів пояснювати, хто такий дисидент. Бо ж будь-які пояснення ще мають відгомін радянської практики: так, ніби за своє дисидентство ще треба виправдовуватися. Мовляв, чому жив-любив і не набрався скверни5 [u5] саме так, а не інакше. Напевно, тоді людство й зуміє виконати Сократів заповіт6[6] , адже й за Сибіром сонце сходить 7[7] .

З вірша Т. Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі», датованого орієнтовно 1850 роком: «Хоч доведеться розп’ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи».

Цитата з поеми «Кавказ» Т. Шевченка. Згодом як алюзію її використав письменник-шістдесятник Гр. Тютюнник у новелі «Три зозулі з поклоном», де персонаж Михайло, остерігаючись таборів, називав їх Шевченковим «Сибір несходима».

З роману І. Багряного «Тигролови», в основу якого покладено автобіографічні події: заслання Багряного на далекий Схід, в ГУЛАГ. Утікши із етапного спецпотягу НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру, автор «Тигроловів» майже два роки жив у тайзі.

«Веселий цвинтар» – третя поетична збірка В. Стуса (1970 р.).За словами М. Коцюбинської, це «цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, якої органічно не сприймав його дух. …Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 1960-х».

[u5]«Як добре те, що смерті не боюсь я» – вірш В. Стуса зі збірки «Час творчості» , що була створена під час першого арешту 1972 року: впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі.

«У кожній людині є сонце, тільки не треба його гасити» – останні слова, сказані Сократом після отруєння його цикутою.

Українська народна історична пісня про ватажка селянських повстанців Устима Кармалюка. Провідною ідеєю твору є самопожертва в ім´я суспільного блага, яка пронизує пісню. Експозицією пісні є повернення Кармелюка із Сибіру.

Джерело: Буквоїд, червень 2018

Діалог під наглядом: епістолярії Євгена Сверстюка на «Книжковому арсеналі»


Інтимний діалог на трьох – листування колишнього радянського політв’язня Євгена Сверстюка з дружиною Валерією Андрієвською під час перебування дисидента в ув’язненні презентували у рамках «Книжкового арсеналу» у Києві. Цього тижня представили перший том, до осені планують видати другий.

Перший том видання «Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листи в неволі» присвячений періоду з 1973 до 1978 року, коли Сверстюк відбував покарання в таборах у Пермській області. Другий том, який планують видати до осені, – періоду заслання у 1979–1983 роках.

«Це буде перша книга, де життя в ті жахливі часи, коли пан Євген був чи в засланні, чи в тюрмі, буде представлена як діалог із його дружиною, як діалог людей, які підтримували один одного впродовж років і десятиліть», – розповів головний редактор видавництва «Дух і літера» Леонід Фінберг.

(more…)

Відлуння забутої літератури (про книгу Геннадія Естрайха “Культура мовою їдиш: Україна, перша половина XX ст.”)

Хто із пересічних громадян чи навіть освіченої інтелігенції знає сьогодні такі імена, як Перец Маркіш, Давид Гофштейн, Давид Бергельсон та Лейб Квітко? Питання до певної міри риторичне, а відповідь на нього, як би це було невтішно, однозначна – одиниці. Та й то, здебільшого, фахівці-літературознавці і певне коло зацікавлених осіб. Сумно констатувати таку ситуацію майже повного забуття «цвіту» єврейських митців XX століття, котрі писали мовою їдиш саме на території України і здебільшого про життя на українських землях. Із поступовим відмиранням їдишу разом зі своїми носіями, література цією мовою також стала до певної міри мертвою і забутою в українському інтелектуальному просторі. (more…)

“Критика” про книгу “Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки”

У вміщених у виданні свідченнях учасників Майдану гідність, надія, відчай, довіра стають ніби втіленими і вразливими, як людське тіло. Часто у книжці з’являються згадки про чесність, пов’язану з умінням зберігати єдність мислення, висловлювання і життя. Один із авторів свідчень говорить, що хотів би прожити так, аби не соромно було комусь наснитися. Такі прості і влучні слова можна прочитати ледь не на кожній сторінці видання.

Загалом книжка щира й акуратна в підході до теми. Вона не лише подає розмаїття текстів, а й створює цілісну багатоголосу оповідь. Можна було б назвати її гіпертекстом, та, мабуть, важливішим є інше означення. Після прочитання книжки вкотре усвідомлюєш, що неможливо остаточно вирівняти досвід Майдану в одну лінію. (more…)