Мирослав Маринович. Трикутник взаємопомічної любові (про листування Євгена Сверстюка та Валерії Андрієвської)

Збірка «Євген Сверстюк — Валерія Андрієвська: Листування» вийшла друком 2019 року у видавництві «Дух і Літера», співвидавцями якого є Леонід Фінберг і Костянтин Сігов. Упорядкували — ні, духовно виносили цю збірку — Валерія Андрієвська і добрі друзі родини, Олена Голуб та Олексій Сінченко. Авторкою ґрунтовної і вдумливої передмови є Раїса Лиша — довголітня колеґа Євгена Сверстюка з редакції його газети «Наша віра». Текстологічне опрацювання блискуче виконав Олексій Сінченко, подавши до тексту численні і ретельно підготовані коментарі. Усім їм — низький поклін і подяка від вдячних читачів. (more…)

«Чарівність енергії» Леоніда Ушкалова: «начальні двері» до розуміння Драгоманова (рецензія “ЛітАкценту”)

На одній із пар в університеті імені Сковороди викладачка повідомила, що «Ушкалов більше не вважає себе “давником”». І ця чутка, хоч якою парадоксальною здавалася від початку, підтверджується «Чарівністю енергії». Та й подумавши про це більше, доходимо до розуміння такої позиції дослідника.

Як зазначав сам Леонід Ушкалов, одна з його колег-літературознавиць після розмови з ним сказала: «Ви – домодерна людина в постмодерну епоху!». Цю тезу він волів би, певно, вживати як автохарактеристику або, принаймні, багатозначно додавати до неї: «щось у цьому є». (more…)

Юлія Ємець-Доброносова про книгу Дебори Фоґель “Акації квітнуть: Монтажі”

У мінімалістичній прозі і поезії Дебора Фоґель (1900–1942) творить унікальну філософію речей. Її положення не систематизовано, а химерно, але зі стилем і смаком, розкидано по різних текстах. Тож читання книжки перетворюється на пригоду-мандрівку із полюванням на парадоксальні тези такої філософії, хоч їх і не треба довго вишукувати. У збірці представлено написану на початку 1930-х років коротку прозу, в якій яскраво відбилися і ориґінальний стиль, і особливості естетичної теорії, яку створила Фоґель, і розуміння специфіки людського існування в місті серед істот і речей, квітів і манекенів, пригод і непотребу.

Фоґель називала свої есеї «монтажами», і таке авторське означення їх добре характеризує. (more…)

Юлія Ємець-Доброносова про книгу Кеті Карут “Почути травму”

Якщо спробувати уявити видання, яке демонструвало би розмаїття підходів і векторів осмислення травми і посттравматичного стресового розладу (ПТСР), то «Почути травму» буде прикладом, кращим за будь-яку енциклопедію. Співавторами книжки можна назвати не лише співрозмовників Кеті Карут, а й усіх теоретиків і практиків, про яких згадано на її сторінках, а також – більшість згаданих травмованих осіб. Дослідники, із якими спілкувалася Карут, свідомі того, що досвід травми часто має колективне і культурне значення, а ті, хто пережили його, надають іще й несвідоме історичне свідчення. Тож вислуховування свідчень травмованих осіб протягом десятиліть сприяло й переглядові уявлень про те, що значить пам’ятати і як реаґувати на те, що опирається добровільному прийняттю і усвідомленню.

Усі співрозмовники представляють унікальні особисті досвіди теоретизування і пізнання або практики лікування травми. Саме тому й поняття «травма» в книжці є не єдиним чи систематичним, а радше низкою клінічних і концептуальних відкриттів.

У доробку Кеті Карут – декілька книжок, присвячених психологічній травмі. За її словами, інтерв’ю у виданні віддзеркалюють процес відкриття феномену ПТСР, який розпочався від 1980-х років. Перші представлені розмови відбувалися ще у 1990‑х, найновіші – 2013 року. Карут майстерно заохочує співрозмовників до прояснення власних ідей, висловлених у наукових працях, під час громадських акцій або в мистецьких проєктах. Кожну бесіду супроводжують бібліографія і примітки, цінні для дослідників ПТСР і психологів-практиків, які орієнтуються на переважно не перекладені українською мовою дослідження.

У частині «Смерть у теорії» представлено розмови із тими, хто вперше почав теоретизувати і відгукуватися на травматичний досвід ХХ–ХХІ століть: американським дослідником Робертом Джеєм Ліфтоном, французьким філософом і психоаналітиком Жаном Ляпляншем, американським психоаналітиком і фахівцем із питань травм тих, хто вижив, Дорі Лавбом, французькими психоаналітиками й авторами революційної праці про божевілля і травму Франсуазою Давуан і Жаном-Максом Ґодієром. Коло питань, висвітлюваних у розмовах, широке: від усвідомлення людської смертности, роздвоєння особистости травмованого і його відповідальности за хибні свідчення (інтерв’ю із Робертом Джеєм Ліфтоном), сексуальности, спокушання і травми (бесіда із Жаном Ляпляншем) до сенсу свідчення та ролі власної історії психоаналітика, який також був свідком травматичних подій (розмова із Дорі Лавбом).

Друга частина книжки «Революційний акт» містить бесіди із піонерами у справі клінічного, активістського або свідківського втручання в травму в культурі. У розмовах із психотерапевтами, активістами, письменниками зринають теми кризи СНІДу і ставлення до ВІЛ-інфікованих людей, травматичної дії інцесту і сорому, пам’яті й травми як незавершеного досвіду. Кульмінацією цієї частини є розмова з американською психіятринею Джудит Герман про патріярхальне суспільство, насильство, зв’язок сорому і травми та інтерв’ю з Беселем ван дер Кольком, який досліджує роль мозку і тіла в лікуванні травми.

У третій частині «Система плаче» зібрано інтерв’ю з тими, хто долучився до творення або зміни інституцій, що стали місцем терапевтичної, мистецької чи юридичної відповіді на травматичні події. У розмові з критикинею Міке Баль і психоаналітикинею Франсуазою Давуан ідеться про роль мистецтва у пізнанні травми. Натомість в інтерв’ю із американським психоаналітиком Артуром Бланком-молодшим, який був одним із перших директорів центрів для колишніх військових при Адміністрації ветеранів США, йдеться про шлях людини у прагненні змінити інституції і підходи до лікування ПТСР. Завершує видання бесіда з літературною критикинею і дослідницею Шошаною Фелмен, яка сформулювала сучасне поняття «свідчення».

Карут стверджує, що співрозмовники переконали її в тому, що концепти індивідуального нерозуміння травми нерозривно пов’язано з ширшими клінічними й суспільними формами заперечення. Тож для того, щоб відповісти на травму, слід створити умови, за яких може відбутися колективне соціяльне засвідчення і реакція на неї, адже не досить просто виявити заперечувані чи перекручувані факти. Окрема важлива тема книжки – роль інституцій у представленні проблеми травми громадськости й перетворення публічних установ, що сьогодні є актуальним для України.

Джерело: Критика, квітень 2019

Дмитро Шевчук про книгу Володимира Біблера “Культура. Діалог культур”

Владімір Біблєр запропонував власну концепцію діялогіки культури, або логіки діялогу культур. Він наполягає, що слід докорінно змінити осмислення розуму. Замість розуму, який обґрунтовує науку, варто поставити той, що обґрунтовує культуру. А за філософську основу культури він уважає можливість існування різних культур у діялозі одна з одною.

Біблєр прагне осмислити межу ХХ–ХХІ століть. Він помічає зрушення, які непокоять філософське мислення кінця ХХ століття. По-перше, у ХХ столітті, як стверджує Біблєр, поняття культури в дивний спосіб відщеплюється від понять та інтуїцій, які ще недавно збігалися з означенням культури; інакше кажучи, виникає провалля між феноменами культури й феноменами освіти, просвіти і цивілізації. По-друге, спілкування людей «з приводу» творів культури розширюється і поглиблюється, захоплює місця, які відведено іншим феноменам духовного і суспільного життя. По-третє, у ХХ столітті типологічно різні культури втягуються в єдиний часовий і духовний простір, сполучаються між собою. Це свідчить, що у ХХ столітті культура зміщується до епіцентру людського буття. Саме зосередження на цих та інших, менш важливих, «зрушеннях» є для Біблєра визначальним для усвідомлення феномену культури. Крім того, зрушення в культурі ХХ століття увиразнюють новий загальний соціюм, який Біблєр називає соціюмом культури і визначає як особливу, близьку до полісної, соціяльність, або ж як форму вільного спілкування людей у силовому полі культури.

Один із текстів Біблєра присвячено детальному аналізові співвідношення між культурою та цивілізацією. Між соціюмом культури і соціюмом цивілізації існує складне і незвичне спілкування. Однак поза таким спілкуванням немає культури. Сучасність вимагає й осмислення моральнісности, вкоріненої в культурі, свободі та розумі, які може мати лише особистість, у трагедії та катарсисі людського буття, в поетиці творчости. Кожна людина може бути моральнісною, однак це завжди, на думку Біблєра, є душевним подвигом. У його філософії принципово розрізняються моральність і моральнісність. Це розрізнення сягає німецької традиції філософування, де є терміни Sitlichkeit (від Sitte – звичай; Sitten – поведінка, звичаї) та Moralitat. У книжці поставлено запитання і про те, що значить жити напередодні ХХІ століття у нормальному (неідеальному) суспільстві? Відтак Біблєр звертається до соціяльно-філософських проблем. Зокрема, намагається осмислити засади громадянського суспільства.

Окрім текстів самого Біблєра, в книжці є статті, присвячені спогадам про нього й аналізові стилю філософування і тем його творчости. Анатолій Ахутін зауважує, що діялогіка Біблєра відрізняється від інших варіянтів діялогічної філософії ХХ століття, оскільки виникла з міркувань про суть самої філософії. Біблєр, на думку Ахутіна, не просто займався філософією, а й усім своїм єством був філософом. А це означало наважитися на радикальну визначеність думки. Іріна Бєрлянд ділиться спогадами про Біблєра. Зауважує, що йому було притаманне розуміння особливого «призначення» філософа, що проявляється в гостро соціяльному та гостро сучасному характері його концепції діялогіки. Анатолій Волинець ділиться власним досвідом читання творів Біблєра, зауважуючи, що текст Біблєра всуціль діялогічний. Діялог тут представлено у взаємоперетворенні ідей, а Біблєрова філософія завжди передбачає рівноправних опонентів, які мають неусувний сенс.

Джерело: Критика, квітень 2019