Євген Сверстюк про життя (Із табірного листування з дружиною)

Перший том видання «Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листи в неволі» присвячений періоду з 1973 до 1978 року, коли Сверстюк відбував покарання в таборах у Пермській області. Другий том вийде незабаром.

За цей період Євген Сверстюк і Валерія Андрієвська написали одне одному близько 600 листів.

«Це буде перша книга, де життя в ті жахливі часи, коли пан Євген був чи в засланні, чи в тюрмі, буде представлена як діалог із його дружиною, як діалог людей, які підтримували один одного впродовж років і десятиліть», – розповів головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберґ.

Редактор книги Олексій Сінченко акцентував увагу на тому, що видання є насамперед науковим, текст супроводжується покажчиками та коментарем. Книга, за словами Сінченка, є своєрідною енциклопедією побуту у 12-річному вимірі, вона «насичена голосами часу, атмосферою».

«Сверстюк колись говорив, що листування зеків – це специфічне листування, – зазначив редактор в інтерв’ю Радіо Свобода. – Тому що в абсолютно прозорому тексті, де актуалізовані якісь побутові деталі, йдеться насправді про речі, які дуже важко вловити нам, незаангажованим читачам. У цих прозорих текстах багато напівтонів. І в цьому листуванні завжди був присутній третій – це КДБ, яке прочитувало ці листи».

«Ти була для мене як легіт, весняний вітер, а нині перетворилась на щось далеке, рідне й відчужене, як білий острів скам’янілої надії. Але не бери цього до серця – це тільки образ стану того цілковитого самовідчуження, в якому живу. Майже безболісно. Своєрідна анестезія від отерплого болю. Холодний екран життя крутиться. На стрічці чергуються періодичні несподіванки і слабкі світлотіні на густо сірому тлі. І часом засвічується маленький інтерес до маленьких ситуацій, що приходять в супроводі звичного сигналу «з речами». На людину все ж таки діє тільки вияв усепроникаючої людяності. Пробуджує, проймає, пробивається до старих душевних нашарувань, до зони життя – лише вияв людської скристалізованості, наївної, зворушливої, квапливої, стриманої – усякої. Все ж таки тільки любов і повага справжніми прожилками вписується в життя. Ненависть і звична хамовита грубість – тільки дрібна стерта монета – current monеy, що змивається сном і душем на пересильній, залишаючи слід, як доза дубильного розчину. І забувається, як поганий сон».

«Є спокута відчаю, коли людина кидає на терези з надривом усю знецінену ношу заплутаного життя. Є моральна ясність, з якою людина бере на себе вериги: табу, щоб знову почати рівний шлях з простим серцем, готовим на всякі страждання і жертви. Тоді минуле згортається, як купа перетлілого вугілля, і стає неістотним перед сумирною величчю того затворництва, яке і складає штрихи справжнього портрету. Такий фінал не може не бути справжнім – завершенням того, що закладено в натурі і в долі. Мені згадується «Чернець» Шевченка».

«Кажеш, не треба ставити надлюдських вимог? Все ж таки вимоги треба ставити – як власні правила, від яких відхиляєшся з муками. Лихо нинішньої людини в тому, що вона себе звільнила від твердої самодисципліни, емансипувалась від суворих правил і таким чином поставила в залежність від мінливих течій і вітрів. За таких умов у неї нема духу здобутись на вибір і бракує сил на самоусвідомлення, яке все ж таки вимагає суворості і безжальності до самого себе».

«<…> людина – це втілена єдність тимчасового існування з вічністю. Коли вона підноситься до пісні такої єдності – вона відкриває і творить з мармуру Аполлона. Коли вона тратить почуття єдності з вічним і у відчуженні зледеніє – тоді губить образ Аполлона і люто відбиває йому руки – щоб наблизити до себе».

«<…> я помітив, що в міру ослаблення і збайдужіння людині перестає світитись сенс речей і явищ. В міру знесилення етносу і втрати перспективи в ньому починають превалювати відцентрові сили, індивідуальність обростає верствою відчуження, збайдужіння і омертвілого холоду. В міру ослаблення любови падає діяльна активність істот. Що правильний філософ визнає єдину тайну – тайну внесків. Що чим менше є людині що втрачати, тим більше дорожить життям».

«<…> все життя – це розгортання закладеного в особі, того, чого вона в собі не знає і не може знати, поки воно за певних умов не виявиться – під високим небом і щедрим сонцем. (Звідси – вічна невиразна туга до недосяжного, до цього неба і сонця і – пориви ins Blau)».

«Мені думається, що наша свідомість не може впоратись з упорядкуванням досвіду і залишає його вигасати шматками роз’ятреного болю. Все, що здавалось неймовірним, здається ймовірним, вивітрюється і лягає, як історія – в землю. Та відчувається відсутність на землі виразної людини, яка, знаєш, заповнювала б волею, обов’язком чи хаотичними хоча б діями, інерцію споживацього існування і розбуркувала сон сумління. Вся історія засіяна постатями, що втілюють волю до життя і замінюють собою косяки нірибинім’яса. Але часто мені зазирає в вічі твереза думка, що те, що скошене, скошене в свій сезон, що мало упасти – впало, тільки наша уява екстраполює молодий образ його в пізніші часи, де той образ вже був би іншим. І нема нічого сумнішого за доношування костюму».

«По-моєму, діти змалку повинні знати всю гіркоту життя так само, як дорослі – не треба захищати їх від вражень – у них є власний захисний організм. Повинні знати, що життя покладає тягар обов’язків, а родинні радощі і горе – спільне».

«Це велика штука розбудити в людині життя – відчуття ритмів, барв, нюансів тепла і світла, і краси. А засинають вже вони самі, осуваючись по похилій. З самообмеження видобувають романтику – на фоні високого, похмурого, етично відчуженого. Але само по собі, без контрастного фону воно є бідністю, яка збирає рештки тепла, щоб засвітитись в самотності».

«Є на світі люди, які мають власний стиль життя, по-своєму обтяжений вадами, але не епідеміями масової людини. Гай-гай, скільки цікавих людей, яких ми не знаємо та й знати не хочемо! Мабуть, людей треба почати розрізняти по тому, наскільки вони вміють відмовлятись від маленького. А тоді вже – шкала діючих цінностей і самореалізація в ситуаціях вибору».

«Мене по-новому вражає суєтний зміст людського життя. Помістити індивіда в експериментально ізольоване приміщення на довший час і подивись, з чим він залишиться, коли не давати йому щоденної ін’єкції суєти. Такі нікчемні речі, як ізольований від контексту звук, запах, образ чи образа, що промайнули й зникли – цілком достатні ниточки, щоб з них виснувати цілу картину світу – кругом себе. Дай інший мікроклімат – і все наповниться ним: визначить зміст. Звичайно, коли всі твої цінності в потоці предметних відчуттів, спогадів, мрій. Мало людей сягає минулого, щоб зробити його рівноцінною поживною атмосферою, ще менше сягає джерел, в яких весь сенс буття. Звідси й тенденція: надиматись і щось з себе вдавати».

«Люблю Вірині (Віри Ткаченко – прим. О.С.) листи. Вона пише: «Вибач за лист, дрібні все новини, час забираю у тебе»… мабуть, так і думає… Ось такими маленькими штрихами і вписується людина в пам’ять, життя. Це завжди починаєш цінити і розуміти, коли всі розумники вивітрюються в дим, а залишається слід людини, усі прикмети якою позначені справжністю. Коли прошумить потік і забере з собою фантастичний калейдоскоп різнобарвної піни – залишається скромна амфора з вічним запахом доброго сонячного вина. Тут мені напрошуються асоціації живих коренів, які оберігають ценоз, живучих матерів, що оберігають генетичний фонд, а простіше – ту скромну справжність, на якій тримається етнос на вітрах часу».

«Кожен день живеш з надією, що вигляне сонце. Але знаєш, що буде зима – довга, одноманітна, сіра. Всього цього не треба помічати. Піщаний годинник життя добре висипається тоді, коли не помічаєш змін декоруму. Треба зануритись у щось, як джміль занурюється в квітку – безтямно, одчайдушно, не думаючи, чи буде ранок, чи більш його не буде. Але це важко зробити, коли не знаєш, де ти живеш насправді».

«Кажеш, Крішнамурті вчить жити сучасним – тобто жити, а не згадувати і мріяти. Власне, так вчать усі. Дивно, що навіть таку істину можна спрофанувати і звести до «сьогодення». Філософи мають на увазі життя як дорогу, яка зберігає слід і відкриває перспективу, тобто спокійний погляд закономірно захоплює вчора і завтра. Але там, де вчорашній слід не осмислений, а завтрашній день сумнівний, доводиться снагу дня розкидати на вчора і завтра і смикатись від минулого, до майбутнього. То велика мудрість – наповнити біг хвилини і спокійно сіяти зерно. Для багатьох людей сьогодні – тільки інерція вчора, і все не те, не те – тому хапаються за фантом завтрашнього, і то тим більше, чим менше воно закладене в сьогоднішньому. То велике мистецтво – уміти сміятись і радіти».

«<…> людей, які не вміють плавати, не тягне плавати, а тягне до того, до чого вони звикли, і справа життя для більшості істотніша, ніж справа шукання істини. Бо хто скаже, що людина народилась вистраждати істину? На ідеальному острові вона потрібна як основа традицій, що склались і рятують людей так, як інстинкти птахів, а поза тим – кожному своє відповідно до його природи. Не треба дивуватись, що люди не знають того, чого не хочуть знати. А коли хтось тішить себе, що має стандарт чи славу в мільйонах – він не знає, скільки з них робить з нього “ляльку Жаклін”».

«Ще ніхто не помудрішав від того, що його вірно назвали дурнем, ніхто не перевиховався від того, що його дії оцінили як негідні. Бо кожна особа є те, що вона є, і вся її діяльність – аналогія себе такої, якою є. Так само, кожна держава відстоює себе всіма засобами – таку, якою вона є. Життя – це самоствердження, боротьба самостверджень, а не боротьба за істини, не пошуки істини. Істин не бачать, коли не хочеться, істин зрікаються, коли вони заважають. І все ж таки – вони є, і вони – єдине, що залишається.

Хто ставить взаємини на практичну основу і вираховує правильний хід – розминається з істиною і з щастям. Бо все тримається на щедрості взаємних авансів».

«Взагалі ми живемо в чернетках, в абияких варіантах, і звикаємо до того, що мить не мета, а тільки засіб. За що я раз виділив одну птаху – це за справжність приймання моменту, за відчуття його неповторності і остаточності (в банальній ситуації – це мостити гніздо сьогодні зразу – в кредит), бо, власне, все життя особи – це спроба реалізувати кредит і ґарантувати його інтенсивною активністю, населити ілюзією реальності на рівні свого духу, накласти печать на безформну канву часу – і підсвідомо знати завжди, що кредит може обірватись ще сьогодні, і свідомо культивувати мужність твердого кроку».

«Між іншим, смерть – це перестановка цінностей і акцентів – як зміна ракурсу. Нині вона так наблизилась до життя, що можна перебігати з одного боку на інший, як через кордон, який слабо охороняється».

«Різні точки зору все ж таки інтеґруються в напрямку тієї, що ґрунтується на вистражданих моральних засадах, що лежать взагалі в основі справді людського, а не в напрямку оксамитової, що лежить в основі зручності, яка загалом то може й обходитись без слів. Не посолоджені слова мають присмак первісної гіркоти життя і тінь холодного жаху відкриття безодні. Слова – як рубці на заживаючих чи заживлених ранах, це проміння, яке б’є по внутрішніх мембранах. Звичайно, якщо вони не утилізовані до виготовлення пігулок з більшим чи меншим смаковим навантаженням».

«Все залежить від звички і ранніх диспозицій. Дивно, що інші зовсім не помічають роси або помічають її лише як знак погоди або як те, що замочить чоботи та й тільки. Взагалі дивно, що деякі життєві чинники зовсім не включаються в життя одних і становлять серцевину життя інших. Звідси паралелізм людських світів, невміння слухати і розуміти, і, зрештою, егоцентризм, який нагадує гру зіпсутої платівки, по якій голка постійно зіскакує на один мотивчик. Небагато є людей, які б зуміли контролювати себе і панувати над собою, щоб не зіскакувати. Найгірше, що не завжди цей мотивчик безхмарно-тихий, часто просто неприємний і занудний, і геть чисто заглушує душу, злетить поволокою світ, барви і звуки світу. Чоловік в полоні власного мікросвіту, і коли тобі заманеться вивести його на сонце, неодмінно він принесе на сонце і свій мотивчик. Так що тільки у власній уяві можеш вигадувати, уявляти його іншим і вести з ним діалоги. Взагалі, людей найчастіше вигадуєш, розбудовуючи якийсь навіть не їхній штрих, а власний спогад, якого давно змили хвилі життя і доплюсували до постійних його внутрішніх душевних течій. <…>. Вся біда в тому, що програма людини, яка зупинилась, швидко вичерпується і далі вже повторюється, і вже точно знаєш наперед, чого там і не слід чекати».

«Все ж таки людині треба завжди бачити над своїм гніздом клаптик синього вічного Неба, під яким ріка життя несе тимчасові форми хвиль і наноси, які вже завтра кануть в небуття – щоб вони не залишали мозолів на душі».

Підготував Олексій Сінченко

Джерело: Форум Націй, січень-лютий 2019

Дмитро Шевчук про книгу Володимира Біблера “Культура. Діалог Культур”

Владімір Біблєр запропонував власну концепцію діялогіки культури, або логіки діялогу культур. Він наполягає, що слід докорінно змінити осмислення розуму. Замість розуму, який обґрунтовує науку, варто поставити той, що обґрунтовує культуру. А за філософську основу культури він уважає можливість існування різних культур у діялозі одна з одною.

Біблєр прагне осмислити межу ХХ–ХХІ століть. Він помічає зрушення, які непокоять філософське мислення кінця ХХ століття. По-перше, у ХХ столітті, як стверджує Біблєр, поняття культури в дивний спосіб відщеплюється від понять та інтуїцій, які ще недавно збігалися з означенням культури; інакше кажучи, виникає провалля між феноменами культури й феноменами освіти, просвіти і цивілізації. По-друге, спілкування людей «з приводу» творів культури розширюється і поглиблюється, захоплює місця, які відведено іншим феноменам духовного і суспільного життя. По-третє, у ХХ столітті типологічно різні культури втягуються в єдиний часовий і духовний простір, сполучаються між собою. Це свідчить, що у ХХ столітті культура зміщується до епіцентру людського буття. Саме зосередження на цих та інших, менш важливих, «зрушеннях» є для Біблєра визначальним для усвідомлення феномену культури. Крім того, зрушення в культурі ХХ століття увиразнюють новий загальний соціюм, який Біблєр називає соціюмом культури і визначає як особливу, близьку до полісної, соціяльність, або ж як форму вільного спілкування людей у силовому полі культури.

Один із текстів Біблєра присвячено детальному аналізові співвідношення між культурою та цивілізацією. Між соціюмом культури і соціюмом цивілізації існує складне і незвичне спілкування. Однак поза таким спілкуванням немає культури. Сучасність вимагає й осмислення моральнісности, вкоріненої в культурі, свободі та розумі, які може мати лише особистість, у трагедії та катарсисі людського буття, в поетиці творчости. Кожна людина може бути моральнісною, однак це завжди, на думку Біблєра, є душевним подвигом. У його філософії принципово розрізняються моральність і моральнісність. Це розрізнення сягає німецької традиції філософування, де є терміни Sitlichkeit (від Sitte – звичай; Sitten – поведінка, звичаї) та Moralitat. У книжці поставлено запитання і про те, що значить жити напередодні ХХІ століття у нормальному (неідеальному) суспільстві? Відтак Біблєр звертається до соціяльно-філософських проблем. Зокрема, намагається осмислити засади громадянського суспільства.

Окрім текстів самого Біблєра, в книжці є статті, присвячені спогадам про нього й аналізові стилю філософування і тем його творчости. Анатолій Ахутін зауважує, що діялогіка Біблєра відрізняється від інших варіянтів діялогічної філософії ХХ століття, оскільки виникла з міркувань про суть самої філософії. Біблєр, на думку Ахутіна, не просто займався філософією, а й усім своїм єством був філософом. А це означало наважитися на радикальну визначеність думки. Іріна Бєрлянд ділиться спогадами про Біблєра. Зауважує, що йому було притаманне розуміння особливого «призначення» філософа, що проявляється в гостро соціяльному та гостро сучасному характері його концепції діялогіки. Анатолій Волинець ділиться власним досвідом читання творів Біблєра, зауважуючи, що текст Біблєра всуціль діялогічний. Діялог тут представлено у взаємоперетворенні ідей, а Біблєрова філософія завжди передбачає рівноправних опонентів, які мають неусувний сенс.

Джерело: Критика, квітень 2019

Галицькі праведники (розмова з Юрієм Скірою про книгу “Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост”)

Кандидат історичних наук, магістр ЛНУ ім. Івана Франка Юрій Скіра під час навчання на Магістерській програмі з екуменічних наук УКУ зацікавився постаттю Климентія Шептицького. Спочатку він планував зосередитися на якомусь аспекті життя Шептицького — і його зацікавила участь Блаженного у порятунку євреїв під час Другої світової війни. Та занурившись глибше в це питання, стало зрозуміло, що через брак джерел неможливо написати працю, присвячену тільки участі Климентія Шептицького в порятунку євреїв. В процесі роздумів над розширенням теми Юрій звернув увагу на те середовище, з якого походив Климентій Шептицький — а саме на монахів Студійського уставу. (more…)

У пам’ять про художника Якима Левіча (1933–2019)

Минулого тижня на 87-му році життя залишив цей світ Яким Левіч, один із найяскравіших художників українського мистецького андеграунду 1960–80-х років, книжковий ілюстратор, співтворець пам’ятника скорботи “Менора” у Бабиному Яру.

Ми сумуємо разом з усіма, кому дорогі твори Митця, і берегтимо світлу пам’ять про нього.

Минулоріч наукова співробітниця нашого Центру Елена Андреева взяла в Якима Левіча глибоке і надзвичайно цікаве інтерв’ю, яке ми вперше публікуємо для вас сьогодні.

Разговор с Акимом Левичем (2018)

Во время войны мы были в эвакуации в Ташкенте. Там в это время было довольно много интеллигенции – из Петербурга, Москвы. Я уже тогда начинал рисовать. Мама взяла мои рисунки и отнесла в Ташкентский дворец пионеров, Там старик – художник ленинградский, посмотрел на мои рисунки: «Я обязательно хочу с ним встретиться. Через неделю я буду не так занят». И через неделю, мы с мамой пришли. А его ассистентка говорит: «Он умер» (more…)

Станіслав Цалик. Єврейські письменники – мешканці РОЛІТу