Олександр Лізен

Олександр  Лізен (Ісроел Лізенберґ, 1911 – 2000) – україномовний та їдишомовний письменник.

Народився в 1911 р. у селі Гайдаки на Волині. Юність провів у містечку Купіль. Брав активну участь у сіоністській організації «ха-Шомер ха-Цаір». У 1929 р. був заарештований за сіоністську діяльність, протягом 1930—1933 рр. перебував в ув’язненні та 3 роки – на засланні. Після звільнення проживав у Києві. Був учасником Другої світової війни. Після війни переїхав до Львова. У 1951 р. закінчив торговельно-економічний інститут. Працював головним бухгалтером підприємств облпромради. 1988 р. організував у Львові Товариство єврейської культури ім. Шолом-Алейхема

Писав українською, російською та їдишем нариси, оповідання, літературно-критичні статті. На ідиші дебютував 1970 р. оповіданнями на сторінках московського журналу «דנאלמייה שיטעוואס» («Радянська батьківщина»); згодом друкував есе, нариси, новели, романи і поеми. У творах Олександра  Лізена здебільшого йдеться про долю мешканців єврейських містечок в Україні, життя у мирний та воєнний час. Помер письменник  у Львові в 2000 р. 

В архіві представлено понад 1440 одиниць зберігання: рукописи творів, рецензії, листи, документи (зокрема договори з видавництвами) та інші матеріали. 

В останні роки життя Олександр Лізен мало друкувався. 90-ті роки ХХ ст. були складними в матеріальному плані для багатьох вітчизняних видавництв, тому часто письменникові відмовляли в публікаціях і виданні книжок саме через брак коштів. 

Проте часом видавці та редактори пояснювали відмову друкувати твори Олександра Лізена «неформатом», недостатнім рівнем художності чи невідповідністю сучасним читацьким запитам. Хоча насправді в письменника був власний упізнаваний стиль, бездоганне володіння мовами, а сюжети й персонажі відзначалися глибоким психологізмом. Ті відмови можна пояснити лише цензуруванням творів, які явно не вписувалися в контекст «лихих 90-х». 

Отже, в архіві є твори Олександра Лізена, які ще ніде не публікувалися, і це відкриває широке поле діяльності для допитливого дослідника. Збереглися також листи та рецензії від редакторів та видавців із відмовами в публікаціях. Це дозволяє проаналізувати об’єктивність наведених там аргументів – звісно, після ознайомлення із самими творами.

Великі прозові твори. Серед рукописів – тексти 12 романів і 18 повістей російською, українською мовами та їдишем. Деякі твори представлено в кількох варіантах або у фрагментах, іноді є варіанти одного твору двома мовами. 

Рукописи більшості романів і повістей (крім «Алхіміка») не датовано, тому встановлення років написання – ще одне завдання для потенційних дослідників.

Романи: «Цей солодкий та гіркий лотос» (рос.), «Гея» (рос., укр.), «Зевс посміхається» (рос.), «Донька короля», «Самотні скорботні» (рос.), «Клавіші землі» (рос.), «Алхімік» (укр., 1969–1973,), «Божа корівка» (їдиш), «Чорна троянда» (їдиш), «Лотос» (їдиш), «Випадок у крамниці» (їдиш), «Жива зірка через Мертве море» (їдиш).

Повісті: «Бовван» (рос., укр.), «Спогади про Валентину» (укр.), «Син зірки» (рос.), «Ярко, гроза Ти-Ранів» (укр.), «Ті, що несуть світло» (рос.), «Якийсь Бенчик» (рос., укр.), «Скорботна музика» (рос.), «Бузок» (рос.), «Жива зірка над Мертвим морем» (рос, укр.), «Дереволюди» (рос.), «Набат пам’яті» (рос.), «Сльози Павла» (рос.), «Дорога кричала від болю» (рос.), «Учитель есперанто» (рос.), «Зірки поруч з тобою» (рос., укр.), «Жмурки» (укр., авт. переклад з їдишу), «Сумне зітхання» (їдиш), «Печера Бар-Кохби» (їдиш), «Хава – мати всіх матерів»  (їдиш).

Мала проза. В архіві зберігаються рукописи 390 творів малих прозових жанрів (мови – їдиш, російська, українська). Дати на більшості рукописів відсутні. Найранніше датоване оповідання – «Гуси-гуляки-га-га!» (1948). 

Олександр  Лізен був майстром малої прози. Часто він сам визначав жанр своїх творів, розуміючи, що авторське  жанрове визначення здатне впливати на читацьке сприймання. Серед авторських визначень трапляються не лише такі традиційні жанри, як новела, оповідання чи гумореска, а й балада, етюд, фантазія, новела-притча, новела-казка.

Вірші. Представлено 152 поетичні твори Олександра Лізена (мови – російська, їдиш, українська).

Драматичні твори. Особливої уваги варта драматична поема «Реквієм» (дата написання відсутня), присвячена трагічній долі та стражданням єврейського народу. Представлено різні варіанти твору їдишем, російською та українською мовами. 

Інші драматичні твори (5 п’єс, дати відсутні): «Доля. Чаша» (рос.), «Вогнегасник» (рос.), «На кинутому кар’єрі» (рос.), «Ви чуєте дзвін» (рос.), «Орлиця» (рос.).

Публіцистика Олександра Лізена становить неабияку цінність для дослідників вітчизняної журналістики останніх десятиліть ХХ ст.  В архіві представлено статті, нариси, інтерв’ю (понад 100 публіцистичних творів за період 1978–1998 рр., мови – їдиш, російська, українська). Публіцистичні твори письменника друкувалися в таких газетах, як «Народна воля», «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Єврейський камертон», «Біробіджанер Штерн», «Неделя» та ін.

Листування. В архіві представлено близько 530 листів. 205 із них  – це листи, адресовані Олександру Лізену (за період 1961–1999 рр). Серед відомих кореспондентів – письменники П. Загребельний та Р. Лубківський, науковець О. Пошивайло, видавець Д. Буханенко

Фахівців з їдишу можуть зацікавити 25 листів від Дмитра Тищенка, написаних у 90-ті рр. ХХ ст. Д. Тищенко – український філолог-германіст, що спеціалізується на мові їдиш. Він створив їдиш-український та їдиш-російський словники. У 90-ті роки ХХ ст. активно листувався з Олександром Лізеном, зокрема обговорював питання, пов’язані з роботою над словником.

277 документів – це машинописні копії листів, які Олександр Лізен надсилав друзям, родичам, колегам-літераторам, редакторам і видавцям протягом 1964–1999 рр. Серед адресатів – письменники В. Каверін, Р. Братунь, Л. Дмитерко, Б. Олійник, П. Перебийніс, редактор газети «Біробіджанер Штерн» Б. Міллер, журналіст О. Аджубей

Оскільки конверти з адресами та прізвищами адресатів відсутні, виникає проблема з ідентифікацією людей, до яких звертався письменник. У більшості випадків ми маємо лише імена та по батькові (на кшталт «Вадим Петрович» чи «Інна Андріївна»). Отже, постає ще одна тема для дослідження – ідентифікація адресатів і встановлення кола спілкування Олександра Лізена. 

Деяких осіб, втім, ідентифікувати не так уже й складно. Наприклад, адресат Дмитро Володимирович – це, ймовірно, згаданий вище філолог Д. Тищенко. 

Решта листів стосуються дружини письменника – Ганни Лізенберг (дівоче прізвище – Цапей, 1915 – 2006). Ганна Лізенберг походила з української родини, тісно пов’язаної з УПА. У 90-ті роки ХХ ст. друкувалася у львівській пресі та відзначалася активною громадянською позицією. 

В архіві зберігаються такі матеріали Г. Лізенберг: ксерокопії її статей (1993 – 1997 рр.), листування (зокрема 3 листи від зв’язкової УПА «Оролі», лист Г. Лізенберг до Голови всеукраїнського братства УПА).  Надзвичайно цікавими є мемуари Г. Лізенберг «Що таке судьба людини?». 

Матеріали Г. Лізенберг можуть становити інтерес для тих, хто досліджує історію жіночого руху в Західній Україні та діяльність УПА.